Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Бек обертався на кровожерного хижака, який вбиває живих істот, щоб вижити самому, і без чужої допомоги, покладаючись лише на свою силу й хоробрість, тріумфує над ворожою природою, виживає там, де може вижити тільки дужий. Усвідомлення своєї сили розбурхало в ньому гордість. Вона виявлялася у всіх його рухах, у грі кожного мускула, про неї свідчили всі його звички, і, здавалося, ця гордість навіть надавала нового блиску і пишності його чудової шерсті. Якби не коричневі плями на морді й над очима та біла смужка шерсті на грудях, то його можна було б сприйняти за величезного вовка. Від батька-сенбернара він успадкував свої розміри й вагу, але все інше було від матері-вівчарки. Морда в нього була довга, вовча, тільки більша, ніж у вовка, а череп, хоч і ширший та масивніший, за формою скидався на вовчий.
Він мав вовчу хитрість, підступну хитрість дикого звіра. А крім того, у ньому поєдналися розум вівчарки й тямущість сенбернара. Все це із набутим досвідом життя на Півночі робило Бека страшнішим від будь-якого звіра, котрий нишпорить у диких лісах. Пес харчувався дичиною і був у розквіті сил, життєва снага била в ньому через край. Коли Торнтон гладив його по спині, Бекова шерсть потріскувала під його рукою, немов кожна її волосина випромінювала прихований у ньому магнетизм. Кожна клітина тіла й мозку, кожна жилка й кожний нерв — усе тепер жило напруженим життям, працювало, мов точно налагоджений механізм. На все, що він бачив і чув, на все, що вимагало відгуку, Бек відгукувався із блискавичною швидкістю. Собаки північних порід швидко нападають і швидко захищаються від нападу, але Бек робив це вдвічі швидше.
Побачить рух, почує звук — і реагує на них раніше, ніж інший собака встиг би зміркувати, у чому річ. Бек сприймав, вирішував і діяв одночасно. Ці три моменти — сприймання, рішення, дія, — як відомо, йдуть один за одним. Але в Бека проміжки між ними були такі незначні, що, здавалося, усе відбувалося блискавично. Його м’язи були заряджені життєвою енергією, працювали швидко й точно, як сталеві пружини. Буйне, радісне життя розливалося в ньому потужним потоком — здавалося, ось-ось цей потік у своєму нестримному прагненні розірве його на шматки, вирветься назовні й заллє увесь світ.
— Іншого такого собаки на світі немає й не було! — сказав якось Джон Торнтон товаришам, спостерігаючи за Беком, що прямував до виходу з табору.
— Авжеж, коли його відливали, форма, напевно, луснула! — кинув Піт.
— Їй-богу, я сам так думаю, — підтвердив Ганс.
Вони бачили, як Бек виходив з табору, але не бачили миттєвої й страшної зміни, що відбувалася в ньому, допіру ліс ховав його від людських очей. У лісі він прямував не так поважно, як у таборі, там він одразу перетворювався на дикого звіра й скрадався, мов кішка, ховаючись між деревами, ніби тінь серед інших тіней лісу. Він міг будь-де знайти собі прихисток, умів повзти на животі, як змія, й раптово нападати й завдавати удару. Він спритно витягав куріпку із гнізда, убивав сплячого зайця й ловив на лету бурундуків, які, загавившись, не встигали втекти на дерево. Він спритно ловив рибу в річках, і навіть бобрів, що лагодили свої греблі, не рятувала їхня обережність. Бек убивав не з безглуздої жорстокості, а для того, щоб насититися. Він любив їсти тільки те, що вбивав сам. У його поведінці на полюванні часом давалося взнаки бажання побавитися. Наприклад, він залюбки підкрадався до білки і, коли та вже майже була в нього в зубах, давав змогу переляканій вивірці шугонути на верхівку дерева.
До осені в лісі з’явилося багато лосів, — на зиму вони повільно спускалися з гір у долини. Бек уже якось зацькував лосеня, що відбилося від стада, але йому кортіло більшої здобичі. Одного разу він наткнувся на неї в горах біля річки. Лосяче стадо, голів із двадцять, прийшло сюди з лісу, за ватажка був здоровезний самець понад шість футів на зріст. Він був розлючений, тож про більш грізного супротивника Бекові годі було мріяти. Лось похитував величезними рогами, які розгалужувалися на чотирнадцять відростків. У його очах світилася скажена лють. Помітивши Бека, він страшенно заревів.
Ближче до грудей, у боці того самця стирчала стріла, що й була причиною його люті. Інстинкт, успадкований Беком од пращурів, що колись полювали в лісі, підказав йому, що насамперед треба відбити ватажка від стада. Завдання було нелегке. Пес гавкав і метався перед лосем на такій відстані, щоб його не могли дістати величезні роги й страшні копита, які одним ударом вибили б із нього дух. Не маючи можливості обернутися спиною до цього ікластого чудовиська й піти, лось остаточно втратив самовладання. У нападах люті він раз у раз наступав на Бека, але той спритно ухилявся, прикидаючись безпомічним. Це ввело в оману лося, й він відходив далі й далі. Але щоразу, як старий лось відходив од стада, двійко молодих самців атакували Бека, даючи пораненому ватажкові можливість повернутися.
Хижаки мають особливе терпіння, невтомне, наполегливе, завзяте, як саме життя. Це терпіння допомагає павукові в павутинні, змії, що згорнулася кільцем, пантері в засідці нескінченними годинами чатувати на здобич. Це терпіння притаманне всім звірам, що полюють на живу їжу. Було воно і в Бека: він забігав збоку й затримував стадо, дражнив молодих самців, лякав самок з лосенятами, доводячи пораненого ватажка до сказу. Це тривало півдня. Бек немов роздвоювався, атакуючи зусібіч, лякаючи стадо, знову й знову відрізуючи свою жертву, допіру їй вдавалося повернутися до стада.
До кінця дня, коли сонце почало хилитися за обрій (осінь вступила у свої права, смеркало рано, і ніч уже тривала шість годин), молоді лосі дедалі менше відходили від стада, щоб допомогти своєму ватажкові. Наближалася зима, їм треба було поспішати вниз, у долини, а тут ніяк не вдавалося спекатися цього невтомного
