Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
— Можеш позичити мені тисячу? — запитав він майже пошепки.
— Звичайно, — відповів О’Браєн, і на прилавок важко гепнула друга торбина з золотим піском. — Хоча навряд чи, Джоне, твій пес зможе утнути таку штуку.
Усі, хто був у барі, висипали надвір, щоб не пропустити цікавого видовища. За столами не лишилося ні душі, картярі теж вийшли подивитися, хто виграє, та й самим побитися об заклад. Кілька сотень людей у хутряному одязі півколом обступили нарти. Нарти Меттьюсона з тисячею фунтів борошна вже години зо дві стояли на лютому морозі (термометр показував шістдесят градусів нижче нуля), і полози міцно примерзли до втоптаного снігу. Глядачі пропонували нерівні застави — два проти одного, стверджуючи, що Бек не зрушить нарт. Виникла казуїстична суперечка: як зрозуміти фразу «зрушити нарти»? О’Браєн гадав, що Торнтон має право збити лід з полозів і звільнити їх, а Бек тільки після цього повинен зрушити їх з місця. Меттьюсон же наполягав, що за умовою закладу Бек повинен відірвати примерзлі полози від землі. Громада вирішила суперечку на користь Меттьюсона, і ставки проти Бека зросли до трьох проти одного.
Однак охочих прийняти заклад не знайшлося: ніхто не вірив, що Бек може здійснити такий подвиг. Було зрозуміло, що Торнтон дав себе втягти у досить ризиковану суперечку. Дивлячись зараз на ці нарти і їхню запряжку з десяти собак, що скрутилися на снігу, дедалі дужче сумнівався в можливості такого подвигу. А Меттьюсон радів.
— Три проти одного! — загорланив він. — Ставлю ще тисячу, Торнтоне! По руках, чи як?
На Торнтоновому обличчі читалися побоювання. Проте в ньому вже заговорив бойовий запал, котрий брав гору над зиском і глухий був до всього, крім майбутньої битви. Він погукав Ганса й Піта. Їхні гаманці були геть легенькі, всі троє насилу нашкребли двісті доларів. Останнім часом їм не щастило: двісті доларів — то був увесь їхній скарб. Але вони без вагання поставили ці гроші проти шестисот доларів Меттьюсона.
Десять Меттьюсонових псів випрягли, й до нарт поставили Бека в його власній упряжі. Занепокоєння, що панувало довкола, передалося і йому, він відчував, що для Джона Торнтона потрібно зробити щось дуже важливе. Коли люди побачили цього пса, шепіт замилування полинув юрбою. Бек був у чудовій формі — жодного граму зайвого жиру. Сто п’ятдесят фунтів його ваги означали сто п’ятдесят фунтів зухвалої сили. Його густа шерсть лисніла, ніби шовк. На шиї й на плечах вона була як грива і наїжачувалася з кожним, навіть найменшим порухом — видно було, що життєва снага нуртує в ньому. Здавалося, кожна шерстина бризкала в нім енергією. Широкі груди й грубі передні ноги були пропорційні розмірам усього тіла, а м’язи випиналися під шкірою тугими кім’яхами. Люди підходили й, обмацуючи ці мускули, запевняли, що вони сталеві. Ставки проти Бека знизилися до двох проти одного.
— Молодчина він у вас, сер, молодчина! — пробурмотів один з нової династії королів Скукум-Бенча.
— Даю вам за нього вісімсот — до випробування, сер, зауважте! Вісімсот на руки — і беру його такого, яким він є.
Торнтон похитав головою й підійшов до Бека.
— Ні, відійдіть від нього! — запротестував Меттьюсон. — Дайте йому волю, тоді це буде чесна гра.
Юрба притихла, чулися тільки окремі голоси, що марно пропонували заклад два проти одного. Усі визнавали, що Бек — чудовий їздовий собака, але перед очима переконливо височіли двадцять мішків борошна по п’ятдесят фунтів кожен і глядачі не зважувалися розв’язати гаманці.
Торнтон опустився на коліна біля Бека, обійняв його голову обома руками й пригорнувся до нього щокою. Сьогодні він не став його жартівливо трясти, не називав лайливими прізвиськами. Ні, він тільки прошепотів йому щось на вухо.
— Якщо любиш мене, Беку… Якщо любиш… — от що він прошепотів йому. І Бек заскиглив від насилу стримуваної нетерплячки.
Усі з цікавістю спостерігали за цією сценою.
У ній було щось загадкове — це скидалось на заклинання. Коли Торнтон звівся, Бек схопив зубами його руку, потримав її у пащі й потім повільно, неохоче випустив. Це була його безсловесна відповідь. Так він по-своєму висловлював любов до хазяїна.
Торнтон відійшов назад.
— Ну ж бо, Беку! — скомандував він.
Бек напнув посторонки, потім попустив їх на кілька дюймів. Це був його звичайний прийом.
— Пішов! — вигукнув Торнтон, і голос його якось особливо чітко й різко пролунав серед напруженого мовчання.
Бек хитнувся праворуч, пригнувся, немов поринаючи у воду, напнув посторонки й раптом ривком зупинив на ходу стопятидесятифунтову масу свого тіла. Поклажа на нартах здригнулася, під полозами щось лунко захрупотіло.
— Давай! — крикнув знову Торнтон.
Бек повторив маневр, цього разу смикнувши ліворуч. Хряскіт переріс у гучний тріск, нарти захиталися, і полози з рипінням сповзли на кілька дюймів убік. Нарти звільнилися від криги.
Люди мимоволі затамували подих.
— Тепер марш!
Команда Торнтона гримнула, мов постріл із револьвера. Бек рвонувся вперед, посторонки напнулися. Все його тіло напружилося в страшному зусиллі, м’язи набрякли вузлами й ходили під шерстю, мов живі. Широкими грудьми він майже припав до землі, голову витягнув уперед, а ноги прорізали паралельні борозни на втоптаному снігу. Нарти хиталися і тремтіли. Ось вони вже наполовину зрушили з місця. Раптом Бек послизнувся однією лапою, у юрбі почувся голосний зойк. Але нарти смикнулися і ривками рушили вперед — спершу на півдюйма… потім на дюйм… ще на два. Поштовхи помітно вирівнювалися, і коли нарти, переборовши нарешті інерцію, набрали швидкість, Бек підхопив їх і повіз.
Люди важко відсапувалися, навіть не усвідомлюючи, що за хвилину перед тим вони не дихали. Торнтон біг за нартами, підганяючи Бека уривчастими, веселими вигуками. Відстань виміряли заздалегідь, і коли Бек підбігав до в’язки дров, що лежала там, де закінчувалися сто ярдів, пролунали захоплені вигуки. Коли Бек, поминувши в’язку, зупинився за командою Торнтона, вони переросли у ревисько. Усі не тямилися від захвату, навіть Меттьюсон. Полетіли в повітря шапки, рукавиці. Люди потискали один одному руки, і всі вигуки зливалися в якийсь нерозбірливий галас.
Торнтон став перед Беком на колінах і, припавши чолом до його чола, почав трясти його. Ті, хто побіг уперед, чули, як він лаяв Бека. Він лаяв його довго і з утіхою, любовно й ніжно.
— Неймовірно, сер!
