Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Настали сутінки, а старий лось стояв і дивився на своє стадо — на самиць, яких він любив, на лосенят, яким був батьком, на самців, яких підкорив собі. Він дивився, як вони квапливо зникали у надвечірній пітьмі. Він не міг піти з ними, тому що перед його носом танцювало безжалісне ікласте чудовисько. Він важив понад п’ятсот кілограмів, він прожив довге, суворе життя, сповнене боротьби. Аж ось на нього чигає смерть від зубів якоїсь істоти, котра ледь досягала його масивних вузлуватих колін!
Відтоді Бек ні вдень, ні вночі не залишав свою здобич, не давав пораненому лосеві й хвилини спокою. Він не дозволяв йому поскубти листя чи пагонів молодих беріз і верб, не давав напитися зі струмочків, які вони переходили, і лось не міг угамувати спрагу. Часто він у розпачі починав бігти. Бек навіть не намагався його зупинити, а спокійно біг за ним по п’ятах, задоволений такою забавкою. Коли лось стояв на одному місці, Бек лягав на землю; коли ж той намагався поїсти або попити, він люто кидався на нього.
Велика лосева голова з розлогими рогами схилялася дедалі нижче, ішов він дедалі повільніше. Тепер він довго стояв на місці, опустивши морду, вуха його обвисли, тож Бек мав час, аби напитися або відпочити. Коли він, важко дихаючи й висолопивши червоного язика, лежав, не спускаючи очей з величезного лося, йому здавалося, що все довкола набуває геть іншого вигляду. Він відчував: у світі відбувається щось нове. Здавалося, разом з лосями сюди незримо прийшли і якісь інші живі істоти. Ліс, і вода, і повітря аж тремтіли від їхньої присутності. Це підказувало йому якесь внутрішнє, безпомилкове чуття. Він не бачив і не чув нічого незвичайного, але він знав, що в навколишньому світі щось змінилося, що десь нишпорять якісь дивні істоти. І він вирішив досліджувати довколишній світ, але тоді, коли доведе свою нагальну справу до кінця.
Наприкінці четвертого дня він таки упорав старого лося. Цілий день і цілу ніч він залишався біля своєї здобичі, їв, спав і блукав околицями. Відновивши сили, він згадав про Джона Торнтона і легким чвалом помчав до табору. Він біг багато годин, жодного разу не збившись із заплутаної дороги, прямуючи додому незнайомою місцевістю з такою певністю, що міг би посоромити людину з компасом.
Дорогою Бек дедалі дужче відчував довкола щось нове, тривожне. Усюди відчувалось якесь інше життя, ніж те, що тривало тут улітку. І свідченням того було не лише таємниче внутрішнє чуття. Про це щебетали птахи, про це пліткували між собою білки, навіть вітерець нашіптував йому це. Бек кілька разів зупинявся і, нюхаючи свіже ранкове повітря, вчував у ньому звістку, що змушувала його бігти швидше. Його гнітило передчуття якогось лиха, що насувалося або, можливо, вже сталося. І коли він перетнув останній вододіл і спустився в долину, де був табір, то побіг тихіше і з особливою обережністю.
Пробігши зо три милі, він наткнувся на свіжі сліди, і шерсть в нього на загривку стала дибом. Сліди вели до табору Джона Торнтона! Бек помчав швидше і тихіше. Всі почуття в ньому були напружені, він гостро сприймав подробиці, які багато розповіли йому, — та не про все. Бек нюхом чув, що стежиною, якою він біг, пройшли якісь люди. Щось лиховісне таїв у своєму мовчанні принишклий ліс. Замовкли птахи, поховалися всі білки, тільки одна трапилася Бекові на очі: її сіреньке блискуче тільце так щільно припало до сухої гілляки, що здавалося її частиною, якимсь наростом на дереві.
Бек мчав легко й безгучно, мов тінь, аж раптом у кущах він побачив Ніга. Пес лежав на боці й був мертвий. Либонь, він доповз сюди та й сконав. У його тілі стирчало кілька стріл.
Пройшовши ще сто ярдів, Бек наткнувся на одну з їздових собак, куплених Торнтоном у Доусоні. Собака в передсмертних муках корчився на землі біля стежки, і Бек обійшов його, не зупиняючись. З табору, то затихаючи, то гучнішаючи, глухо долинали голоси, — то була протяжна монотонна пісня. Бек проповз на животі до кінця просіки і знайшов Ганса. Ганс лежав долілиць, нашпигований стрілами, як дикобраз. І саме в цю хвилину, глянувши убік, де раніше стояв їхній курінь із ялинових гілок, Бек побачив видовище, від якого в нього вся шерсть наїжачилася. Його охопила нестримна лють. Сам того не усвідомлюючи, він голосно, грізно, люто загарчав. Востаннє в житті пристрасть у ньому взяла гору над хитрістю й розумом. Бек утратив розум, і провиною цьому була його велика любов до Джона Торнтона.
Іхети, що танцювали навколо решток куреня, раптом почули страшенне рикання звіра, що мчав на них. Такого страховиська вони ще ніколи не бачили. Мов живий ураган, люто налетів на них Бек, збожеволівши від жаги помсти. Він кинувся на того, хто стояв найближче (це був вождь іхетів), і так шарпонув його за горлянку, що з вени фонтаном бризнула кров. Коли індіянець упав, Бек стрибнув на наступного і йому теж перегриз горло. Ніщо не могло його зупинити. Він кинувся в юрбу, рвав, терзав і знищував, хоч стріли сипалися на нього, мов град. Він плигав з такою швидкістю, а індіянці збилися в таку тісну купу, що не пса поціляли своїми стрілами, а один одного. Якийсь молодий мисливець метнув у Бека спис, але він поцілив у іншого мисливця, та ще й з такою силою, що вістря прохромило його наскрізь і вийшло спиною. І тут іхетів охопив панічний жах — вони кинулися в ліс, волаючи, що на них напав злий дух.
Бек справді здавався втіленням диявола, коли гнав їх поміж деревами, як оленів. Цей день був фатальним для іхетів. Вони розбіглися лісами, і лише за тиждень далеко в долині зібралися і почали підраховувати втрати.
А Бек повернувся в порожній табір. Піта він знайшов у курені — його застали сонного й убили, перш ніж він встиг вилізти з-під ковдр. На землі видно було свіжі сліди Торнтона, який відчайдушно боронився від напасників, і Бек обнюхав ті сліди. Вони привели його до глибокого ставка. Коло берега лежала у воді вірна Скіт, яка до останньої хвилини не покинула хазяїна. Ставок був каламутний, бо в ньому промивали руду, тож пес не бачив того, що лежало на
