Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Одначе щось живе рухалося в ній і кидало їй виклик. Річковою кригою бігла запряжка їздових собак. Їх кудлаті шуби вкрилися памороззю, а віддих застигав у повітрі й осідав на хутрі крижаними скалками. Собаки були в шкіряній збруї, яка кріпилася ремінними посторонками до саней, що волочилися за ними. Сани, без полозів із товстої березової кори всією поверхнею лягали на сніг. Їхній передок був загнутий угору, мов аркуш паперу, щоб долати м’які снігові хвилі. На санях була прив’язана вузька довга скриня. І хоч були там ще інші речі — одяг, покривала, сокира, кавник, сковорода, — та чомусь впадала у вічі та вузька довга скриня, що займала більшу частину саней.

Поперед собак, насилу переставляючи ноги, йшов на лижах чоловік. За саньми плентався другий. На санях, у скрині, лежав третій — він уже завершив свою земну працю, Дика Земля зламала його, тож він більше не міг ні рухатися, ні боротися. Дика Земля не любить руху. Вона повстає проти всього живого, чинить шалений опір життю, тому що життя — це рух, це нестримний виклик Пустелі, тож вона прагне знищити будь-які прояви й ознаки життя, зупинити все, що рухається. Вона сковує воду, щоб затримати її стрімкий плин, що прямує до моря; вона висмоктує соки з дерев, і їхні могутні серця клякнуть від холоду; та найлютіше розправляється Дика Земля з людиною, прагне підкорити її, погасити завзяття і зламати непохитність, тому що людина — найневгамовніша істота в світі, й завжди повстає проти законів білої пустелі, які прирікають на загибель будь-який рух.

Та всупереч усьому коло саней ішло двоє безстрашних і несхитних людей, які не збиралися прощатися з життям. Їхні вії, щоки й губи так взялися інеєм від крижаного подиху, що під білою корою не було видно облич. Загорнені в хутра, вони здавалися привидами-могильниками з потойбічного світу, що десь у царстві тіней ховають примару. Але це були живі люди, що проникли в край скорботи, глуму й безмовності, зухвалі сміливці, які шукали великих пригод і відважилися стати на герць із могутнім світом, настільки ж далеким, пустельним та чужим, як і неосяжний простір космосу.

Йшли вони мовчки, заощаджуючи подих для ходи. Тиша, майже відчутна на дотик, огортала і сковувала їх зусібіч. Вона тиснула на розум, як вода на великій глибині тисне на тіло водолаза. Вона гнітила їх безмежжям і непохитністю свого закону. Вона добиралася до найпотаємніших закутків їхньої свідомості, вичавлювала з неї, як сік з винограду, все напускне, весь фальшивий запал і всю надмірну самовпевненість, притаманну людській душі, аж вони відчули себе лише незначними смертними істотами, порошинками, малесенькими цятками, які рухаються навмання, не помічаючи гри всемогутніх і сліпих сил природи.

Минула година, за нею друга. Бліде світло короткого тьмяного дня почало вже мерхнути, коли навколишню тишу порушило кволе виття, що долинало десь здалеку. Воно стрімко піднеслося вгору, сягнуло найвищої ноти й завмерло на ній, тремтливе й напружене, а потім поволі стихло. Можна було подумати, що то стогін чиєїсь пропащої душі, якби не вчувалася в ньому сумна лють і голодне завзяття.

Чоловік, який ішов попереду, озирнувся, зустрівся поглядом зі своїм товаришем, що брів за саньми, й вони кивнули один одному. І знову тишу пронизало виття. Люди прислухалися, намагаючись визначити, де народжуються ті звуки, і стало зрозуміло, що линуть вони зі снігових просторів, якими щойно пробирались мандрівники.

Незабаром у відповідь тишу роздерло ще пронизливіше виття, теж позаду, трохи лівіше.

— Це вони за нами женуться, Білле, — сказав той, що прокладав дорогу. Якось хрипко й неприродно звучав його голос, та й говорив він із натугою.

— Здобичі в них мало, — відказав його супутник. — Вже кілька днів я не бачив жодного заячого сліду.

Мандрівники замовкли, напружено прислухаючись до виття, що линуло їм навздогін.

З вечірніми сутінками вони повернули собак до ялиць на березі річки й там отаборилися на ніч. Труну зняли й поставили коло багаття, тож вона правила їм за стіл і за лаву. Збившись докупи по той бік багаття, пси гарчали й гризлися, проте ніяк не хотіли бігти в темряву.

— Щось вони надто вже туляться до вогню, — сказав Білл.

Сидячи навпочіпки перед багаттям і прилаштовуючи кавника зі шматком криги, Генрі мовчки кивнув головою. Озвався він аж тоді, як сів на труну й почав їсти.

— Шкуру свою бережуть. Знають, що тут їх нагодують, а там їх самих зжеруть. Розумні.

Білл похитав головою.

— Хто його зна!

Товариш глянув на нього з подивом.

— Вперше чую, щоб ти сумнівався в їхньому розумі.

— Генрі, — сказав Білл, повільно розжовуючи боби, — а ти часом не звернув уваги, як гризлися пси, коли я їх годував?

— Справді, метушні було більше, ніж звичайно, — визнав Генрі.

— А скільки в нас собак?

— Шість.

— Отож… — Білл зробив паузу, щоб надати більшої ваги своїм словам. — І я кажу, Генрі, що в нас шість собак. Я дістав шість рибин із мішка й дав кожному собаці по рибині — однієї не вистачило.

— Виходить, прорахувався.

— У нас шість собак, — незворушно повторив Білл. — Я взяв шість рибин. Одновухому риби не вистачило. Довелося витягти з мішка ще одну рибину.

— У нас всього шість собак, — наполягав Генрі.

— Генрі, — вів своєї Білл, — я не хочу сказати, що всі були собаки, але по одній рибині дісталося сімом.

Генрі перестав жувати, подивився через багаття на псів і полічив їх.

— Тільки шість зараз, — сказав він.

— Сьомий утік, я бачив, — спокійно і впевнено сказав Білл. — Їх було семеро.

Генрі глянув на нього співчутливо.

— Швидше б нам з тобою добратися до місця.

— Що ти цим хочеш сказати?

— А те, що цей наш вантаж впливає на твої нерви, тобі ввижається невідь-що…

— І я так подумав, — повагом відказав Білл. — Допіру він побіг, я відразу глянув на сніг і побачив сліди; потім полічив собак — всі шестеро тут. А сліди залишились на снігу. Хочеш глянути? Ходімо — покажу.

Генрі нічого не відповів і мовчки продовжував жувати. З’ївши боби, він запив їх гарячою кавою, втерся рукавом і сказав:

— Отже, гадаєш, то був…

Його урвало протяжне тужне виття, що линуло з темряви.

Генрі мовчки прислухався і, махнувши в той бік рукою, докінчив:

— …гість відтіля?

Білл кивнув головою.

— Хоч як мізкуй, нічого іншого на думку не спадає. Ти ж сам бачив, яку бучу звели собаки.

Несамовите виття дужчало й лунало тепер звідусіль, із усіх боків долинало завивання у