Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Була чудова весна, але ні люди, ні собаки не помічали її. З кожним днем сонце вставало раніше й пізніше йшло на спочинок. О третій годині вже світало, а сутінки вкривали сувору землю тільки о дев’ятій годині вечора. І весь довгий день сліпуче сяяло сонце. Примарну зимову тишу змінив весняний шум пробудження життя. Земля, сповнена радості відродження, заговорила. Усе довкола ожило й почало рухатися. У соснах, мов кров, почав шумувати сік. На вербах та осиках розпускалися бруньки. Кущі вкривалися свіжою зеленню. Ночами сюрчали цвіркуни, а вдень у сонячному проміні кишіло все, що плазує й бігає по землі. У лісах перегукувалися куріпки, стукотіли дятли, стрибали білки, заливалися руладами птахи, а високо в небі кричали дикі гуси, що летіли з півдня.
З кожного пагорбка бігла вода, в повітрі дзвеніла музика невидимих джерел. Все довкола тануло, шуміло, танцювало в такт весняному вітрові. Все поспішало жити. Юкон прагнув прорвати свій крижаний панцир, що сковував його могутні води. Він розмивав лід знизу, а зверху його розтоплювало сонце. Утворилися ополонки, дедалі ширше розповзалися тріщини в кризі, й тонкі крижини тонули у воді. А серед усього цього розливу весни, радісного пульсування й трепету пробудженого життя під сліпучим сонцем і лагідним вітром брели двоє чоловіків, жінка й собаки. І в їхніх обличчях не відбивалося весняне пробудження, вони йшли, немов зібралися зустріти смерть.
Собаки падали на кожному кроці. Мерседес плакала й не злазила з нарт, Хел люто лаявся од неспроможності, у сльозавих очах Чарльза застиг сум.
Так вони дійшли до табору Джона Торнтона біля гирла Білої ріки. Допіру вони зупинили нарти, собаки попадали, наче мертві. Мерседес, утираючи сльози, дивилася на Джона Торнтона. Чарльз присів на колоду відпочити. Сідав він із зусиллям, дуже повільно — його тіло ніби задеревіло.
Розмову почав Хел. Джон Торнтон шліфував сокирище, вистругане з березового поліна. Він слухав, не відриваючись од роботи, і лише час від часу вставляв коротку репліку або давав таку ж лаконічну пораду — лише тоді, коли його запитували. Він знав людей цієї породи і не сумнівався, що вони не послухаються його порад.
— Там, нагорі, нам також казали, що зараз дорога ненадійна, і радили не йти далі, — сказав Хел у відповідь на застереження Торнтона, що йти зараз кригою ризиковано. — Запевняли, що нам не дістатися до Білої ріки — а ми ж дісталися!
Останні слова прозвучали з іронією й переможною посмішкою.
— Правильно вам радили, — зауважив Джон Торнтон. — З хвилини на хвилину може рушити лід. Лише дурень ризикне зараз перетнути річку. Звичайно, кажуть, що дурням щастить… Скажу вам відверто: я не став би ризикувати життям і не ступив би на цей лід навіть за все золото Аляски.
— Ще б пак, адже ви не дурень, — кинув Хел. — А ми все одно підемо далі, до Доусона. — Він замахнувся батогом. — Вставай, Беку! Ну ж бо! Вставай, кажу тобі! Марш уперед!
Торнтон шліфував сокирище, не підводячи очей. Він знав, що цих заброд марно втримувати. Зрештою, у світі нічого не зміниться, якщо поменшає на двох-трьох дурнів.
Та собаки не вставали. Вони давно вже дійшли до такого стану, що підняти їх можна було тільки батогом, і він свистів та й свистів, роблячи свою жорстоку справу. Джон Торнтон зціпив зуби. Першим насилу підвівся Соллекс. За ним Тік, а за Тіком, болісно повискуючи, звівся Джо. Пайк марно силкувався встати. Звівшись на передніх лапах, він упав раз, упав удруге, і тільки з третього разу йому нарешті вдалося встати. А Бек навіть і не намагався. Він нерухомо лежав там, де впав. Батіг раз за разом шмагав тіло, а він не верещав і не пручався. Торнтон кілька разів начебто поривався щось сказати, але мовчав. В його очах заблищали сльози. Хел знай репіжив Бека. Торнтон підвівся і почав ходити туди-сюди.
Уперше Бек відмовлявся коритися, і цього було досить, аби розлютити Хела. Він кинув батога і схопив кийок. Але й град нових ударів не підняв Бека на ноги. Він, як і решта собак, міг би ще через силу встати, але на відміну від них свідомо не хотів підніматися. У нього було невиразне передчуття загибелі. Чуття приреченості виникло ще тоді, коли він тяг нарти на берег, відтоді воно не полишало Бека. Цілий день він відчував під ногами тонкий ненадійний лід. Ніби там, попереду, куди знову його гнав хазяїн, він відчув лихо. І він не хотів підводитись. Він так змучився і перебував у такому стані, що майже не відчував болю від ударів. А вони продовжували сипатися, і остання іскра життя вже згасала в ньому. Бек помирав. Він відчував якесь дивне заціпеніння у всьому тілі. Відчуття болю зникло, він лише туманно усвідомлював, що його б’ють, і немов здалеку до нього долинали удари дрюка. Але, здавалося, це тіло не його і все це відбувається десь віддаля.
Аж раптом Джон Торнтон з нерозбірливим криком, що більше скидався на звірячий зойк, накинувся на людину з ломакою. Хел гепнув горілиць, немов його придавило підрубане дерево. Мерседес верескнула. Чарльз дивився на цю сцену із тим самим застиглим сумом у погляді, витираючи сльозаві очі, але не вставав, тому що тіло в нього ніби задеревіло.
Намагаючись заспокоїтися, Джон Торнтон стояв над Беком. Гнів, що вирував у його душі, заважав говорити.
— Якщо ти хоч раз удариш цього собаку, я тебе вб’ю! — задихаючись нарешті сказав він.
— Собака мій, — заперечив Хел, схопившись на ноги й витираючи кров із губів. — Забирайся геть, а то покладу тебе на місці. Ми йдемо в Доусон!
Але Торнтон стояв між ним та Беком і не виявляв наміру забиратися. Хел
