Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Згодом, восени того ж року, Бек вже за інших обставин урятував життя Торнтону. Трьом товаришам потрібно було провести довгий і вузький човен через небезпечні пороги біля Сорокової Милі. Ганс і Піт ішли берегом, пригальмовуючи рух човна за допомогою линви, котру вони чіпляли за дерева, а Торнтон сидів у човні, працюючи багром[5] і командуючи людьми на березі. Бек також біг берегом. Він не зводив очей з хазяїна і дуже хвилювався.

В одному особливо небезпечному місці з води стирчав ряд скель, які виступали далеко в річку. Там Ганс відпустив канат, і поки Торнтон багром спрямовував човен на середину ріки, він побіг берегом уперед, тримаючи в руках кінець линви, щоб підтягувати човен, коли він обігне скелі. Човен понесло вниз за течією. Напнувши линву, Ганс загальмував його, але зробив це занадто рвучко. Від поштовху човен перевернувся й поплив до берега догори днищем, а Торнтона підхопила течія й понесла до найбільш небезпечного місця порогів, де навіть найвправнішому плавцеві загрожувала смерть.

Бек притьмом стрибнув у воду. Пропливши ярдів з триста у скаженому вирі води, він наздогнав Торнтона. Відчувши, що Торнтон ухопився за його хвоста, він поплив до берега, чимдуж молотячи по воді дужими лапами. Але посувався повільно: пливти в цьому напрямку заважала надзвичайно швидка течія. Знизу долинало зловісне ревисько води — ударяючись об скелі, що стирчали з води, ніби зуби величезної гребінки, там бурхав водоспад. Біля останнього порога був страшенний вир, і Торнтон зрозумів, що йому не допливти до берега. Він налетів на одну скелю, вдарився об другу, потім його жбурнуло на третю. Випустивши Бекового хвоста, він учепився за її слизьку верхівку обома руками і, намагаючись перекричати ревіння води, скомандував:

— Марш, Беку! Вперед!

Течія несла Бека вниз, і він марно боровся з нею, намагаючись повернути назад. Почувши наказ хазяїна, він виринув з води й високо задер голову, наче востаннє хотів глянути на нього, а потім слухняно поплив до берега. Піт і Ганс витягли його з води саме в той момент, коли він уже геть знесилів і почав захлинатися.

Ганс і Піт розуміли, що висіти на слизькій скелі Торнтон зможе якихось три-чотири хвилини, тож вони стрімголов побігли вище за течією. Потім обв’язали Бека линвою, причому так, щоб вона не обмежувала його рухів і не душила, й пустили у воду. Бек сміливо поплив назад, та схибив — він помітив це лише тоді, коли порівнявся із Торнтоном, і хотів було звернути до скелі, та течія понесла його вниз.

Ганс одразу ж смикнув за линву, наче Бек був не собака, а човен. Від раптового поштовху Бек пішов під воду, та й так залишався під водою, поки його тягли до берега. Коли його витягли, він був ледь живий, і Ганс із Пітом стали притьмом приводити його до тями, роблячи йому штучне дихання. Бек підвівся і знову впав. Аж раптом до них раптом долинув слабкий голос Торнтона, і хоча слів вони не розчули, та зрозуміли, що допомога потрібна негайно, а то він загине. Голос хазяїна подіяв на Бека, як електричний струм. Він підхопився й помчав уперед; за ним бігли Ганс і Піт.

Його знову причепили до линви, і він поплив, але тепер уже на середину річки. Бек міг схибити один раз, але не два. Ганс поступово попускав линву, пильнуючи, щоб вона була увесь час натягнута, а Піт розмотував її. Бек плив, аж опинився на одній лінії з Торнтоном, а тоді звернув до скелі. Коли потужна течія жбурнула його на Торнтона, той обома руками обхопив його кошлату шию. Ганс напнув линву, намотавши її навколо дерева, і Бек з Торнтоном пішли під воду. Вони захлиналися, їх тягло кам’янистим дном, било об підводні камені й корчі, часом вони спливали, деколи Бек опинявся під Торнтоном, а деколи Торнтон під Беком, — аж зрештою вони дісталися берега.

Прийшовши до тями, Торнтон усвідомив, що лежить долілиць поперек колоди, що її викинула річка, а Ганс і Піт старанно відкачують його. Насамперед він відшукав очима Бека. Бек лежав нерухомо. Ніг тоскно завивав над його тілом, а Скіт лизала його мокру морду й заплющені очі. Поранений Торнтон почав обмацувати Бекове тіло і побачив, що в нього зламано троє ребер.

— Ми залишаємося тут, — оголосив він.

І вони лишилися й жили там, аж поки у Бека зрослися ребра і він зміг знову вирушити в дорогу.

А взимку в Доусоні Бек здійснив новий подвиг. Можливо, не такий і героїчний, та зажив неабиякої слави, бо заробив своїм господарям гроші.

Все почалося з розмови в барі «Ельдорадо»: чоловіки почали хизуватися улюбленими собаками. Популярний Бек, звісно, став мішенню для нападів, і Торнтону довелося захищати його. Не минуло й півгодини, як один зі співрозмовників оголосив, що його собака може зрушити з місця нарти з вантажем п’ятсот фунтів і навіть везти їх. Другий вихвалявся, що його пес потягне шістсот фунтів; третій — сімсот.

— Пусте! — сказав Джон Торнтон. — Мій Бек зрушить із місця й тисячу.

— І пройде з такою клажею сто ярдів? — запитав Меттьюсон, король золотих копалень, котрий запевняв, що його пес потягне сімсот фунтів.

— Так, зрушить нарти і пройде сто ярдів, — спокійно підтвердив Джон Торнтон.

— Гаразд, — голосно сказав Меттьюсон, і його почули всі, хто був у барі. — Закладаюсь на тисячу доларів, що він цього не зробить. Ось гроші. — І він кинув на прилавок торбинку із золотим піском, яка була завтовшки з болонську ковбасу.

Ніхто не відгукнувся на цей виклик. Заяву Торнтона всі сприйняли як пусте базікання. Торнтон відчув, як його обличчя зашарілося: він і сам не розумів, як таке могло зірватись із його язика. Чи зможе Бек зрушити нарти з тисячофунтовою клажею? Це ж півтонни! Раптом ця цифра ніби вдарила Торнтона обухом по голові. Він дуже вірив у силу Бека й часто думав, що той міг би зрушити з місця будь-який вантаж. Але жодного разу йому не спадало на думку перевірити це. А тут очі десятка людей спрямовані на нього, усі мовчать і чекають! До того ж ні в нього, ні в Ганса й Піта не було тисячі доларів.

— У мене тут, на вулиці, стоять нарти з борошном, двадцять мішків, по п’ятдесят фунтів кожен, — з безцеремонною наполегливістю провадив Меттьюсон. — Тож із багажем проблем не буде.