Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

Там лежав юнак, стрункий як тополя, в сукняній пишній куртці вишневого кольору, з густими кучерями й м'якими першими вусами, але дуже схудлий, зі смертельно-блідим обличчям. Зранений і попечений, з гарячково блискучими очима, він лежав, важко дихаючи, й заціпеніло дивився вперед.

Коли над ним зненацька схилилось смагляве, зморщене обличчя з сивими вусами, коли зустрівся з важким поглядом маленьких сірих очей під густими, звислими бровами, він сахнувся, широко розплющивши очі, мов з переляку.

Старий Рокитенський схилився над своїм єдиним сином. Ватажок не міг вимовити жодного слова. Лють, смуток і жаль охопили його, аж йому здавило горло. Лише гнівне обличчя й палючі очі виказували його велику схвильованість. Помахавши смертельно пораненому зціпленим п'ястуком, він люто закричав, як це звичайно робив перед шеренгою, коли карав якогось винуватця:

— Мерзенний зраднику!

Поранений, злякавшись не п'ястука, а батькового погляду, закліпав очима, а потім їх зажмурив. Нараз Ян схопив брата за плече й закричав:

— Облиш його! Він помирає!

— Хай душа його відлетить у пекло, а разом з нею і твоя, звабнику! Ти привів його сюди…

— Він прийшов сам…

— Аж сюди, до Пруссії? Де ви зустрілися? — загримів ватажок, як на допиті.

— В Сілезії, біля Нємчі. Їржик пішов зі мною, бо вже втомився від тебе. Вічна покора, і молитви, і твої…

— Замовкни! — заволав Рокитенський. — І ти його привів саме сюди, до німців, проти своєї крові…

— Де було краще, — погордливо відповів Ян.

— Юди! — закричав старий ватажок і, оголивши кинджал, замахнувся на брата. Але зупинив руку: біля його ніг почувся болісний, пронизливий стогін. Він подивився на сина, що силкувався підвестися і простягав до батька руку.

Старий вояк, стискаючи кинджал в руці й дивлячись на змарніле синове лице, здригнувся до глибини душі, і в цю мить у нього в голові промайнуло, що було б краще, коли б це лезо…

Він стояв над сином із похиленою головою і навіть не помітив, як заторохтіли колеса й настав новий день.

В таборі залунали бойові сурми, загуркотіли барабани, і раптом загримів, як грім, залунав довкруги радісний покрик кількох тисяч горлянок.

То бурхливо раділо військо, а вздовж його лав, над якими майоріли корогви, їхав головнокомандувач польського війська, краківський воєвода Міколай з Міхалова — в лискучому панцері, з булавою в правій руці, у шоломі із срібним польським орлом у напівкруглому червоному щитку, оздобленому навкруги яскравим павиним пір'ям і стрічками, що маяли на вітрі. Воєвода їхав на баскому білому коні з довгим хвостом, укритому червоною попоною з китицями. Вуздечка уся в піні, ремені й піхви оздоблено золотими брусками — вони виблискували й сяяли, точнісінько мов попона й вуздечка коня, на якому біля Міколая їхав познанський воєвода Сендзівой з Остророга.

Зліва від краківського воєводи у похідному, простому обладунку скакав на високому вороному коні чеський гетьман Чапек із Сан, і з його зовнішнього вигляду було видно, що він повернувся з бою.

За обома воєначальниками уздовж лав польських і чеських вояків, які в спільній радості, в єдиному щасливому пориві ще більше зблизились і палко вітали своїх командирів, гарцювали жваві та веселі польські пани й чеські ватажки, що їхали подивитись на своїх бранців.

Коли сповістили, що вони наближаються до гурту сілезців і чехів, пан Чапек із Сан ураз спохмурнів і жваво заговорив із краківським воєводою.

Їхній почет також пожвавішав. Почулися прокляття, погрози — то чеські ватажки виявляли свою зневагу до полонених краян. Коли всі зупинилися біля них, до бранців під'їхав пан Чапек і гукнув, щоб чехи встали й підійшли до нього.

Встали навіть поранені. З похиленими головами повільно наближалися вони до гетьмана. Цієї миті їм було соромно.

— Де ваш ватажок? — голосно спитав пан Чапек.

Вочевидь схвильований Ян з Рокитніка вийшов наперед, проте голови не схилив, а прямо дивився на гетьмана і його почет. Але, виходячи, мимоволі здригнувся. Сирітський головнокомандувач і його ватажки жахнулися й мимохіть обернулись до Янового брата Мікулаша, що тихо з'явився в перших лавах. Він сів у сідло і став біля них. Тепер, коли на нього всі дивилися, старий сидів на коні, немов кам'яний, і мав обличчя землистого кольору.

— Чи тобі не соромно? — загримів пан Чапек на Яна Рокитенського, обурившись його зухвалістю. — Ти — з Сирітської громади і привів цих мерзенних зрадників без сумління і віри?! А ви, розбишаки, допомагали німцям винищувати власний народ і прийшли сюди, в Пруссію, битися за гроші з його милістю польським королем і з поляками, які, маючи з нами спільну мову, завжди ставилися до нас прихильно? Кому ви, кляті, служили за юдині срібняки? Чи ж не нашим віковічним ворогам — німцям? Чи ви не знаєте, що вони вчинили з нашою мовою в Мішні[17] і тут, у Пруссії? Чи ви не знаєте, що вони її звідси вигнали, що вони так хочуть вчинити і в Чехії, а чеський народ винищити? Чи ви не знаєте, що вони найпаскуднішим приниженням і єрессю зганьбили нашу мову в усьому світі? Тож за це вам суворе покарання — смерть!

І гетьман гнівно подивився на краян.

Чеські бранці були приголомшені. Вони перелякано дивилися на пана Чапека із Сан, який під час цієї промови добряче розпалився, й на його ватажків. Але з лав Сиріт озвалися лише голоси згоди, пролунали нові прокляття й слова осуду.

Раптом блідий ватажок бранців закричав панові Чапеку у вічі:

— Нас полонили під корогвою на полі бою'.

— Ні, ви розбишаки і зрадники! Відведіть їх.

Засуджені почали просити пощади. Пан Чапек із повними гніву очима ще раз обернувся до них і заволав:

— Ви не пожаліли себе, своєї мови і наших друзів поляків. Тому я й забрав вас від них, щоб покарати своєю владою. Час покарати злих людей мечем і вогнем. На вогнище клятих! — І, не звертаючи на бранців уваги, обернувся до ватажків:

— Ви згодні, брати? Спалимо їх?

— Ми згодні! На вогнище!

— А ти, Мікулашу? — запитав пан Чапек, і всі подивились на Мікулаша з Рокитніка.

Старий ватажок похмуро, але впевнено відповів.

— Нехай умруть…

— На вогнищі? — перепитав гетьман.

— На вогнищі! — повторив Рокитенський.

— А не проситимеш за брата? — спитав Гертвік Рушиновський, що стояв біля нього.

— Той заслуговує на два вогнища. За себе й за Їржика. За те, що занапастив небожа

Навколо почали запитувати, де Їржик, чи не загинув, що з ним сталося.

— Він там, — махнув рукою старий і глухо додав: — Умирає…