Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

Капітан саме став і задивився на міські вогні, що блимали над мурами, коли це до нього підійшов його лейтенант Леоне делла Рота, його товариш дитинства із strada Guilia[22], й поклав йому на плече руку.

— Про що думаєш, Антоніо?

Капітан трохи не злякано перевів на нього погляд.

— А, це ти, Леоне! Ну, ти приніс із міста якісь вісті?

— Приніс, але, на жаль, дуже погані. Вони надійшли до адмірала з форту Ліфкенгек. Те, що нібито сталося минулої ночі, — таки правда. «Непорочне зачаття» вхопили чорти, судно з командою й усіма манатками пішло на дно. Тільки один юнга й урятувався — доплив на порожній бочці до форту Бате. Єретики страшенно раділи, а голландські жінки — до речі, огидні, жахливі створіння, Антоніо! — висушили, обігріли хлопчину й прислали з диявольським привітом сюди, до його превосходительства губернатора. З ним балакали нагорі, у фортеці. А до нас, мабуть, скоро надійде звістка від адмірала.

— Дай Боже! — вигукнув капітан «Андреа Доріа» й розгнівано тупнув ногою по палубі. — Леоне, я цього довше не витерплю — стояти отут на якорі й бити байдики!

— Бити байдики?! — засміявся лейтенант. — Присягаюся прекрасним Венериним тілом, я б так не сказав. Я гадав, що ми, поки стояли тут, аж ніяк не гаяли марно часу. Прокляття, я ж дістав славну перемогу, завоювавши оту гладку сеньйору з таверни «Герб Алькантари»! Хіба ні, Антоніо?!

— Ти ще надто легко сприймаєш життя, Леоне! — зітхнув капітан.

— Отакої! — засміявся лейтенант. — Та кинь скиглити, друже, і не співай мені цих пісеньок! Ох, не зітхай так жалісно й не відводь убік очей. Поглянь краще, куди показує мій палець, — он туди, бачиш отой вогник за міським муром, отам, у наріжному вікні? Простеж за моїм пальцем — бачиш? Отож-бо, Антоніо, Антонелло! Ох, капітане, капітане, а хто там живе? Скажи, хто засвітив той вогник? Чи не найсолодше створіння, що його будь-коли народжувала ця гіперборейська земля — я б навіть сказав, це гіперборейське болото — відтоді, як тут ідуть дощі, а йдуть вони, здається мені, вже дуже давно? Ха, чи не ти, Антоніо Валані, капітан цього чудового галіона, душею й тілом попав у полон до двох блакитних оченят та білявих кіс bella fiamminga?..[23] Знову зітхаєш? Ох, Антоніо, Антоніо, присягаюся нашою любою Цітерою[24], ти все ж таки не чоловік, а ганчірка!

Капітан роздратовано відвернувся й кинув:

— Ет, дай мені спокій, Леоне! Йди до своєї гладкої сеньйори. Відпускаю тебе на цілу ніч, аж до перших півнів, аби лиш позбутися тебе й твого зухвалого язика. Йди собі, прошу тебе, йди і не муч мене своїм безтурботним настроєм. Повір, мене тішить твоя весела вдача, твоя життєрадісність, але дай же й мені побути на самоті, якщо ти мені товариш. У мене в голові така плутанина!

— Антоніо, — промовив лейтенант уже серйозніше, — Антоніо, слово честі, я не хотів тебе мучити. Нехай гладка хазяйка «Герба Алькантари» жде собі й виглядає за двері скільки завгодно, нікуди я не піду. Чорт забирай, скажи, carissimo[25], що з тобою? Признайся мені, що тебе так пригнічує? Це не лиха звістка з Західної Шельди, ні! Невже те, що я прийняв за жарт і з чого сміявся, — правда? Ти таки попався в тенета білявої чарівниці?

Капітан Антоніо, нічого не кажучи, тільки глибоко зітхнув, а Леоне повів далі:

— І вона повелася з тобою жорстоко? З тобою, улюбленцем усіх жінок на strada Balbi та інших вулицях, вуличках і в провулках нашого рідного міста, нашої Genova superba?[26] Присягаюся володаркою пристрастей, це заслуговує покари, якнайсуворішої! О, ця знадлива дикуночка!.. Антоніо Валані, начальнику мій і товаришу, я ладен служити тобі шпагою, серцем і головою! Що ж нам діяти, як здобути для тебе те чарівне дитя?

Про що ще розмовляли капітан і його лейтенант, ніхто не знає, бо слова їхні потонули у вигуку вахтового біля трапа. На березі пролунав барабанний дріб, спалахнули смолоскипи, зблиснула зброя. Прибув адмірал Федеріко Спінола, щоб поглянути, як ідуть справи на «Андреа Доріа» та інших суднах його флоту під антверпенськими мурами. Адмірал був, як уже встигли завважити Антоніо й Леоне, поквапившись йому назустріч, у препоганому настрої. Він важко, з лютим виглядом ступав у колі своїх капітанів, що зібралися на борту «Андреа Доріа». Після невдалого бою минулої ночі на душі в нього було тяжко. Якщо так піде й далі, то діло виявиться зовсім не таким вигідним, яким воно уявлялося на пергаменті, в угоді, що під нею дон Філіпп Третій Іспанський поставив над підписом генуезького дворянина своє «Yo el rey»[27].

— Забирайтеся всі геть! — розлючено кричав дон Федеріко на своїх капітанів. — Зараз же виходьте в море й піймайте ту кляту чорну галеру! Прив'яжіть усю команду до своїх рей, кат би забрав ваші душі! Чотирьом галерам, які тут іще стоять, завтра на світанку знятися з якоря! Чуєте, signori?[28] «Андреа Доріа» залишиться поки що тут і ждатиме подальших розпоряджень. Чуєте, панове з галер, — завтра вранці! Командувач у Слуїсі вже дістав наказ теж вийти з усіма вільними суднами в море. Чорну галеру!.. Приженіть мені чорну галеру, або диявол… — І адмірал, проковтнувши решту фрази, важко рушив знов до трапа, а капітани корчили гримаси й поглядали то один на одного, то на адмірала.

— Diavolo, оце іспанський перець!.. Про таку роботу легше балакати, ніж її робити!.. То як, панове? Чорну галеру!.. Вчора ви, здається, повісили свого кока, Франческо?.. Слуїс… Спінола!.. Чорна галера!..

Так кричали навперебій капітани на борту «Андреа Доріа», поки нарешті один по одному розійшлися, щоб підготуватися до завтрашнього виходу в море.

Минуло ще багато часу, перше ніж Антоніо Валані й Леоне делла Рота лишились на верхній палубі знов самі.

— Отже, всі відпливають, а ми зостаємося тут? Теж непогано! — промовив Леоне. — Тоді самі влаштуємо лови, Антоніо. Та спершу ходімо в таверну. Ти повинен розказати мені все-все про свої взаємини з тою чарівною фламандкою.

— Ні вже, Леоне, дай мені спокій!

— Е ні, ти не можеш і не повинен мовчати. Я хочу тебе вилікувати, carino[29]. Від таких недуг я добре вмію зцілювати. Одному я вже поміг, тепер черга твоя, Тоніно.

Капітан неохоче дав забрати себе з судна.