Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер
— Займається церква! — заволав хтось із вершників.
А вона вже горіла — вогонь із вежі переметнувся на церкву. Раптом до вершників долинула злива звуків, відгомін безладної, дикої суміші голосів оборонців міста і польських лав. Чеські вершники вже виразно бачили вали, вкриті хмарами чорного диму й осяяні червоною загравою, бачили, як на тих валах, немов мурашки, метушаться люди, висмикують із стріх солому — з усіх сил борються з вогнем.
Пан Чапек із Сан спинив свого коня і загін, щоб роздивитись і вирішити, як діяти далі. В цю мить до них долинув шалений крик польських вояків, і чеських кіннотників також пойняла несамовита радість. Вони все зрозуміли, побачивши, що вороги почали стрибати з насипу, спускатися з валів, тікаючи від полум'я, заграви й задушливого диму.
— Дивіться, вони заходять у браму! — загорлав Рокитенський, показуючи туди, де справді один польський загін заходив у браму ворожого міста.
— Тчево наше! — скрикнув пан з Остророга і, підостроживши коня, помчав уперед, а за ним кинулися в заграву величезної пожежі гетьман Чапек і весь Сирітський загін.
VIII
Тчево, міцніше за Хойниці, впало. Поляки захопили місто за якусь годину. Городян по п'ятах переслідував ще грізніший ворог — полум'я, яке нищило все живе. Тож вони й відчинили полякам браму. Тріумфуючі переможці самі гасили пожежу, щоб не згоріла вся їхня здобич, грабували і билися на вогняних вулицях міста з найманцями й рицарями-хрестоносцями, які все ще не здавалися. Із Сирітської громади полякам у цьому допомагав лише загін вершників, у якому перебував Рокитенський. Латники підійшли пізніше, коли Тчево вже було в руках у поляків і від міста до табору й далі линув переможний гомін.
Була вже дванадцята година. Пожежа пригасала, й лише де-не-де ще спалахували зненацька пломінці; чорні хмари важкого диму й досі висіли над згарищем, а до них з величезних руїн підіймалися димові стовпи, сповнюючи тяжке повітря ядучим смородом.
Непривітний, похмурий день у місті, що догоряло, був ще похмуріший і сумніший.
Між табором і містом, навколо нього, гарцювали загони вершників; від брам міста сунули до табору в супроводі вершників довгі темні ряди бранців.
Була їх тьма-тьмуща. Тчевські городяни з дружинами й дітьми, але найбільше — піших хрестоносців і рицарів, обеззброєних, без панцерів. Велику юрбу бранців супроводжував і старий Рокитенський. По ньому, його вершниках і бранцях можна було помітити, що ворог легко не здавався. Старий ватажок у пропаленому в багатьох місцях хутрі і з пораненою лівою рукою, був, як і всі його вояки, спітнілий, розпашілий і закіптюжений. Багато його вершників мали поранення. Але ще гірше повелося бранцям. Декотрі з них насилу ноги тягли, дехто плентав, спираючись на своїх товаришів, а дехто зовсім не міг іти — цих несли, знесилені з абияк перев'язаними ранами. Брудні, в попаленому чи в пропаленому вбранні, у взутті, що розкисло від води, з мокрим волоссям і бородами, без шоломів, без честі!
Сирітські вершники, їдучи із опущеними списами, веселились.
Переможці раділи здобичі й тому, що так швидко закінчилась облога і вони вирушать далі, тепер уже до моря.
Лише у Рокитенського було похмуре обличчя. Бранці, серед яких було багато сілезьких німців і кілька поляків, підтвердили йому, що у Тчеві перебував загін чехів. Розповідали, де ті стояли, але жоден з них не знав ні молодого, ані старого Рокитенського. Це ватажка не втішило. Впевненості це йому не додало — навпаки, з'явилась думка, що було б дивно, якби поміж цих пройдисвітів не було принаймні його брата Яна.
Тому він, доїхавши до польського табору й залишивши там своїх бранців, почав шукати полонених чехів. Чув, що всіх бранців було кілька тисяч, а розташували їх просто неба в різних місцях табору: тут гурт німців, там — сілезці, ще далі — морські розбишаки, «діти кораблів»; серед піратів Рокитенський побачив найбільше поранених, бо вони найзапекліше відбивалися.
Ватажок, подивившись на них і запитавши, хто такі, знову підострожив коня, шукаючи лише полонених чехів. Аж ось розшукав і їх. Знайшов невеличкий гурт серед польських вартових на другому боці табірного плацу.
— Ось твої краяни! Ось чехи! Сидять разом із сілезцями! — загукав польський шляхтич, що охоче привів сюди гуситського ватажка.
Рокитенський, злізши з коня, наближався до гурту повільною ходою, ніби вагаючись. Бранці сиділи й лежали на голій землі, без шоломів, лат чи панцерів, без курток, у самих сорочках, незрідка подертих і обпалених, як і їхні черевики й чоботи; дехто сидів босий. Молоді, засмаглі хлопці, але вже знеможені від постійного виснаження й хвороб. Серед них було багато поранених. Один перев'язував собі рану самотужки, інший просив сусіда полікувати руки, третій лежав зі старою пов'язкою, а четвертий міцно спав, не звертаючи уваги ні на гуркіт коліс, ні на прокляття, ні на стогони, ні на гудіння вітру, що й досі шпарко віяв, кошлаючи їхні нечесані бороди й густе волосся.
Розмов тут майже не було. Ті, що не спали, мовчки розглядалися навкруг чи бездумно й понуро дивилися в землю.
Рокитенський став неподалік і обвів їх поглядом, немов боявся, що, коли підійде ближче, до нього хтось підбіжить. Тоді почав обходити гурт.
Бранці дивилися на нього пильно й зацікавлено, а він на них — спогорда. Не промовив до полоняників жодного слова. Він шукав знайомі обличчя. Але не знайшов серед цих запроданців.
Йому вже легшало на душі, вже набував певності, що даремно перелякався, що марно хвилювався. Підійшовши до останніх бранців, скоріше для певності запитав у латника з перев'язаною головою і оброслого аж до очей, чи в цьому гурті немає пана з Рокитніка.
— Так це ж наш ватажок! — відповів вояк, вочевидь потішений, що до нього звернулись рідною мовою.
— Старий Ян… — приголомшено мовив Рокитенський.
— І молодий з ним… он там… — Найманець показав на самотній віз поблизу таборових наметів.
Рокитенський одразу туди не пішов. Стояв, немов соляний стовп, і дивився на віз, де біля коліс на розтоптаній, роз'їждженій стерні схилився… так, це він,
