Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

дня. В цій частині табору припинився будь-який рух. Вулиці, вози й намети майже всі обезлюділи. Вояки пішли ближче до середини табору, де на краєчку плацу стояла величезна темна й похмура брила, напівзакопана в пісок і щебінь. Біля цього заблуканого велетня, пам'ятника прадавніх історичних переломів, порослого на кутастих боках лишайником, з'юрмилися чи не всі мешканці табору.

Тут були «брати-сироти» різного віку, хлопці, що й народилися в таборі, спритні шибайголови, юнаки з іще неголеними щоками, оброслі, бородаті, засмаглі до брунатного кольору чоловіки, що вже роками жили просто неба, прокопчені димом таборових вогнищ, у латах або льняних панцерах; хто стояв у шкіряній, хто в сукняній куртці, хто в черевиках, а хто в чоботях з вузькими халявами; піші, спішені вершники, латники і щитоносці, вояки й десятники возів, п'ятдесятники, вільні шляхтичі, рицарі — всі стояли випростані чи навколішках з непокритими головами, молитовно притуливши складені руки до грудей або поклавши на коліна. Поважні й похмурі, з суворими обличчями і похиленими головами, вони втупились очима у велетенську брилу, де височів польовий вівтар з намальованими образами, різьбленими й позолоченими оздобами. Біля вівтаря стояв бородатий священик у ризі, якому допомагали два служки, і, молячись по-чеському, правив святу месу. Таборити навколо нього побожно й пристрасно співали. Був чудовий серпневий ранок.

В ясному повітрі блищала позолота вівтаря й полискували візерунки священикової ризи. Цілковита тиша під чистим небом, тиша в повітрі, де тепер не літали жовті шуліки, не ворушилися навіть блакитні дзвіночки у розколині темного велетня.

Над цією тишею, понад таборовими наметами і далі, понад возовою фортецею аж ген до чистого поля розлягався могутній і велично-полум'яний одноголосий спів «братів-сиріт», що співали Гусів канон:

Йсусе, з Отцем, Духом, страднику зболілий,

Ти єдиний, Боже милий!

Твоя щедрість живить наші сили.

З самого краєчку натовпу стояв із складеними руками Рокитенський. Він також заспівав, але мимоволі, навіть не збагнувши чому, припинив спів. Замислено дивився поперед себе, над юрбою, на вівтар на брилі. Йому ніяк не йшли з голови слова, почуті в гетьмановім наметі, коли писар читав перехопленого листа.

Старий мимохіть перелякався, коли почув про загін із Чехії. Йому прийшли на пам'ять брат і його Їржик. Тепер він знову думав про них, що йому прикро заважало молитися. Тому й сердився сам на себе.

Тим часом до намету пана Чапека сходились ватажки кінноти, які не переслідували ворогів чи не були з Салавою в засідковому загоні, ватажки піших і ті, що керували лагодженням і скріпленням возів.

Прийшов і управитель польової громади, панотець Прокупек, управитель всіх возів, досвідчений Ян Краловець, Вацлав Лібак з Врбчан, Кунеш з Бєловиць, Ян Шаровець, два брати з Валечова і Бенеш з Мокровусів, Гертвік Рушиновський і Єнік з Мечкова.

Вони довго радилися, а коли почали розходитися з намету (меса вже давно закінчилась), табором поширилась чутка, що в цьому місці таборити не відпочиватимуть, як планувалось, а вирушать далі. В таборі засурмили, здійнявся галас. Кілька вершників учвал помчали з табору до обложників, а тоді до засідкового загону й далі до польського війська. Намети знято, все прибрано, коней запряжено, піших вояків вишиковано; прославлені корогви замайоріли над возами, загуркотіли колеса, вози поставлено у валку. І коли сонце повернуло з полудня, уся жива валка рушила. Над громадою, «що живиться полем», від загону до загону залунало, що вони ідуть на Тчево.

Сяяло сонце. Над чистим полем, що червоніло квітучим вересом, у ясному промінні миготіло повітря.

Стояла безвітряна погода, все рухалось і жило. То тут, то там злітали в повітря птахи, маленькі блакитні й вогняно-червоні метелики ганялися один за одним і мелькали у вересових заростях, де шастали ящірки. Кружляли на сонці рої мух і мошви, а з червоних квіточок лунало нескінченне, одноманітне дзижчання бджіл і пронизливе сюркотання цвіркуна.

В цьому рожевому, теплому півсвітлі, що розливалося брунатними вересовими заростями, їхали вільними шеренгами вершники в лискучих шоломах і з алебардами в руках, а за ними довгі темні валки возів, запряжених четвериками коней, одна валка біля другої, крайні валки вдвічі довші за ті чотири, що розташовані посередині.

Над вершниками майорять корогви, а над возами і загонами піших вояків — прапорці. Від загонів і возів, мов білі блискавки в ясному небі, сліпуче миготять зброя і лати. Глухий шум і торохкотіння возів розносяться навколо — аж раптом усе це заглушає могутня злива звуків.

Спів розлягається, немов буря, у широчінь і далечінь, ось ще дзвінкіше лунає:

Таборити наступали –

Мужньо перешкоди брали,

Сироти йшли — пурпурові

Пролилися ріки крові.

Живі валки швидко рухаються вперед: під возами й копитами коней дрижить земля, а від співу вояків коливається повітря.

Чехи, і морави,

І поляки браво…

Лунає мужній спів, а його відлуння лине прусськими ланами й долітає аж до стародавнього кургану, що визирнув удалині над квітучими вересовими заростями.

VII

І знову клубочаться над підпаленими селами, містечками й містами хмари чорного диму; небо щоночі червоніє, мов лиховісне море, страхітливо освітлюючи землі на лівому березі нижньої Вісли, тремтячи на її широкій і вільній гладіні.

Через річку, немов наввипередки, пливуть човни й суденця, вщерть переповнені наляканими, сповненими відчаю втікачами, що шукають захисту на правому березі, де міць німецьких хрестоносців ще не знищена. То Сирітська польова громада навела стільки жаху, ідучи поперед польського війська і помщаючись за велике насильство, яке німецькі хрестоносці вчинили нещодавно у Добржинському краї.

Розпалювати великі пожежі й брати відкупне Сироти почали біля міста Швеца на Віслі, звідти згуба, мов буря, посунула через Нойєнбург і старий Пелплшський монастир на північ, прямуючи все ближче й ближче до Гданська і до моря. Але насамперед до Тчева, про яке донесли розвідники, що там скупчилась велика кількість найманців, що туди посходились загони з Хойниць і навколишніх міст, звідки без відпочинку привів вояків хоробрий комтур, поспішаючи й вночі, щоб добутись до Тчева раніше за Сиріт

А Сироти тільки на дев'ятий день після того, як вирушили з Хойниць, підійшли до Тчева. Був уже кінець серпня.

Гетьман і Ян Краловець виїхали на огляд, узявши з собою Товчимака з його загоном. Було хмарно, холодний вітер розмаював ватажкам бороди та вуса.

Проводирі з почтом дивилися на Тчево з височини, стоячи спинами до широкої й лискучої смуги Вісли. Спостерігали з височини за цим містом, укріпленим глибокими ровами, високими валами й міцними бастіонами та вежами. Місто було укріплене набагато краще,