Українське письменство - Микола Зеров
Великі зміни вносить Котляревський і в мотивування подій. Латинська «Енеїда» написана так, як наказувала Верґілієві літературна традиція, в тій манері, в якій творили його попередники і наступники. Зразком епічної творчості був Гомер, і шукати поезії дозволялось тільки на тих стежках, які прокладено було «Іліадою» та «Одіссеєю». І от епічні поети Риму, слідом за Гомером, описують герці героїв, закликають муз, що давно уже стали простою риторичною фігурою і не сміють поясняти описуваних подій інакше, як тільки втручанням богів. Верґілій був найефектовнішим майстром цієї витонченої і штучної манери, і боги, в існування котрих його сучасники вже не вірили, грають головні ролі в його поемі. Перше, ніж описати бурю, він показує нам Юнону, що умовляє бога вітрів Еола; Еол випускає вітри із замкнутої темниці, і ті вириваються в ворота і вихором облітають землю, налягають на море і гонять до берега широкі хвилі… Море ущухає, і перед нами знову боги: це владика вод Нептун проїздить по поверхні хвиль на легкій колісниці. Починається перша сутичка між троянцями і латинами, і хоча, здається, війна досить мотивована в поемі порушенням прав охоти (син Енея — Асканій ранить під час полювання ручного оленя, — це й єсть «няньчин цуцик», про якого Котляревський так яскраво розповідає в четвертій частині, — строфи 77—79), але Верґілієві цього не досить, він посилає до латинян ще богиню Алекто і примушує її надихати латинські серця гнівом. Скрізь і всюди Deux ех machina, як необхідний елемент епічної техніки.
Гумористичний відтінок
Котляревський інколи прийом втручання богів зберігає, але надає йому гумористичний відтінок. І в нього Еол підіймає бурю, але як? Він скликає вітрів «до двора», і вітри являються поволі, як ледачі робітники. І в нього море усмиряє Нептун, але виїздить він не в колісниці, а на ракові:
І миттю осідлавши рака, Схвативсь на нього, як бурлака, І вирнув з моря, як карась.
І в нього Еней виїздить з Карфаґену згідно з наказом Зевса, переказаним через Меркурія, але Меркурій у нього не злітає з неба, а приїздить на «чортопхайці», з «нагайським малахаєм» в руках.
Проте в значній частині випадків Котляревський втручання богів одкидає зовсім, шукаючи природнішого мотивування. Так стоїть справа з епізодом про смерть Палінура. У Верґілія (V, 835—871) читаєм:
Темрява ночі уже досягала середини неба; Тяжко стомились гребці і, знесилені, кинули весла Та на помості мулкім та по лавах твердих полягали. Тільки спочили, як сон легкокрилий з етеру ясного Вогким повітрям летить і тумани нічні розгортає. Так, Палінуре, він лине до тебе, — зловісні примари Він насилає на зір твій… Он сів він на кермі висóко, Образ Форбанта прийнявши, і з словом до тебе вдається: «Язидів сину, поглянь: самі хвилі пильнують за тебе, Рівно так дише повітря, — настала година спокою. Голову ти прихили, дай спочити натрудженим óчам, — Я замість тебе посиджу, за хвилею й морем догляну». Ледве підводячи вії, утомлений мовить стерничий: «Щó мені радиш, Форбанте? Навже ж я довірюсь потворі? Чи, ти гадаєш, не знаю я хвилі облудного моря? Як доручу їй Енея; досвідчений давній керманич, Чи я не бачив біди од погідного неба та моря?» Так одмовляв він, — спокійно і міцно тримався кормила І не одводив очей од зір на високому небі.
