Українське письменство - Микола Зеров
М. Могилянський. Іван Франко{101}
М. Могилянський. М. М. Коцюбинський. (До біографії письменника). В-во «Десенські хвилі». Чернігів, 1919. Стор. 16. Ціна 21 карб. 50 коп. М. Могилянський. Іван Франко. Видавничий відділ губ. Наросвіти. Стор 9. Ціни не зазначено
Перша з цих двох тонесеньких брошурок містить невелику замітку з приводу спогадів про Коцюбинського д. О. Саліковського й виданого Гнатюком збірника листів покійного письменника (з приводу останніх див. «Книгар», ч. 22: М. Міяковський. Коцюбинський в його листах), друга — являється коротенькою ювілейною згадкою про Франка, типу звичайних ювілейних заміток і промов. Видані на провінції, де так важко добути українську книжку, вони мають своє значення, подаючи коротенькі відомості про двох чільних представників українського натуралізму й модернізму… Бажалося б тільки одного: щоби д. Могилянський не тільки випускав окремими відбитками свої журнальні статті, — але знайшов час і змогу зібрати їх докупи та переробити в більшу й ширшу критичну студію.
1919
«Об украинском искусстве»{102}Такий заголовок має стаття д. Іл. Еренбурґа в ч. 54-м «Киевской жизни» — за 16 (3) листопада ц.р. Занотовуємо її тут, бо, при всій своїй побіжності й деякій «легкости в мыслях», вона надзвичайно характерна і для того часу, коли з’явилась (саме в добу завзятого походу київських аґентів добровольчого уряду проти української книжки, школи й науки), і для тих «культурних» кіл російського громадянства, що «з одного боку» не мали охоти солідаризуватися з політикою національних переслідувань, а «з другого» не мали мужності виразно проти неї протестувати.
Українське мистецтво й українці мають в особі д. Еренбурґа нібито оборонця. Людина культурна, д. Еренбурґ перш за все проти того, щоб українців називали «малоросами». «Прежде всего, — пише він, — следует бросить спор об имени. Жители Барселоны требуют, чтобы их называли каталонцами, а негры на Кубе, недовольные своим именем, заменили его аллегорическим «брюнеты». Требует ли этого историческая точность или только элементарная вежливость — все равно, пусть украинцы будут украинцами…» Але разом з тим д. Еренбурґ не може похвалити й українську інтеліґенцію, бо, як на його думку, то «слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае — слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем — политический авантюризм»; всі вони, а коли не всі, то більшість «готовы за дурной нрав какого-нибудь исправника мстить Достоевскому и, узнав о закрытии украинской газеты, отрицать Пушкина…»
Накресливши такий — чи не занадто сумарний? — образ українського інтеліґента, д. Еренбурґ продовжує: «Мне кажется, что области культурные, и в частности вопрос об украинской литературе, должны быть отделены от политической тяжбы… Гораздо разумнее проверить, что создано за последнее время украинцами в литературе и искусстве…»
Які ж результати цієї — скористаємось російським шкільним терміном — цієї «передержки», яку робить українському мистецтву наш строгий, але справедливий екзаменатор?
А от які.
З одного боку «люди, относящиеся с недоверием к музыкальным возможностям украинского языка», нібито «ґрунту під собою не мають»: досить їм перечитати «Скорбну Матір» Тичини, щоби в цьому переконатись.
Але… з другого боку, підсумки творчої праці «молодых украинцев» — «скудны и бледны». Українське слово, навіть в руках митців, ще безсиле переказати «усложненные и утонченные чувства современного человека…». «Украинский язык вырос и жил в деревне; пересаженный в кабинет философа или на улицу современного города, он поблек и зачах…» Українські поети, не вважаючи на присутність серед них таких талантів, як Тичина, що вміє «сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста», одірвались уже «от безымянной народной песни», а «поэзии индивидуальной еще не создали…». «В области живописи дело обстоит еще печальнее… Пришлось прибегнуть к излюбленному методу — перекрашиванию вывесок…» Що ж до театру (молодого), то він «отравлен невзыскательным модернизмом и совершенно чужд национальному началу».
Проти висновків д. Еренбурґа говорить не будемо — охоче припускаємо, що в багатьох своїх присудах він має повну рацію — важливо для нас не що, але як він говорить. Висока типовість тих присудів і висновків — в їхньому тоні. До українського мистецтва д. Еренбурґ підходить звисока, як повноважний представник «русской музы», «старшої і багатшої від своєї південної сестри», як високорозвинений «литературных дел мастер», як людина вищої культури, як вельможний, але ласкавий чужоземець, якого навіть «встающий образ Бальмонта не лишает возможности наслаждаться многими строфами Олеся». Розуміється, при таких умовах поставити нове українське мистецтво в зв’язок з його українським корінням, зрозуміти його в органічному процесі його росту д. Еренбурґ не має змоги. Як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі — без ґрунтовного ознайомлення з нею. І хоча
