Українське письменство - Микола Зеров

Ні вдумливості, ні знання в нього не видко. Бо ж не можуть свідчити про вдумливість — гумористичні словечка про «брюнетів» на острові Кубі, а про знання — такі фрази, як «самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру…» І тут знову характерна рисочка. Як не хоче Еренбурґ одмежуватись од політики і політиканства, а проте, заговоривши про українське мистецтво, ніяк не може, щоб за кожним словом не згадати «коновальцовских маляров» або ненависних йому «самостийников», ніяк не може розглянути справу по суті. А тим часом, якби він стяг з себе «ветхого Адама» та підійшов до своєї теми з любов’ю та інтересом, він би, може, зрозумів всю легковажність свого генеральського тону і не взявся б виносити присуди про українське мистецтво лише на підставі власної естетичної культури.

1919

Гнат Михайличенко був син селянина, народився в м. Миропіллі на Курщині (недалеко від границі Курщини й Харківщини, поблизу м. Сум, у сфері української колонізації). Першу освіту здобув у ріднім містечку, в двокласовій школі, по скінченні якої (1907 р.) вступив до Курської фельдшерської школи, де пробув один рік, а потім (1909 р.) — до середньої сільськогосподарської школи в Деркачах, поблизу від Харкова. В деркачівській школі Михайличенко вибув чотири роки, але курсу не скінчив і, виключений «за революційний образ мислення», переїхав продовжувати агрономічну освіту до Москви, де разом з тим одвідував народний університет ім. Шанявського. З початком війни покликано його по мобілізації до війська, але по короткій мілітарній кар’єрі Михайличенко покинув армію й нелеґально оселився в Харкові, де, між іншим, чимало працював над самоосвітою. Революційна робота видвинула його, як представника лівих течій української есерівської партії, донесла його до посади народного комісара Радянської Української Республіки, і вона ж спричинилася до його передчасної смерті в нещодавно минулому листопаді.

Політична робота в значній мірі затримувала розвиток літературного хисту Михайличенка — Ігнатія Михайлича, як підписував він свої белетристичні твори. Кілька коротеньких ліричних п’єс у прозі, щирих і шляхетних, видрукувано ним у збірнику «Червоний вінок», журналах «Музаґет» та «Мистецтво» — «Кострубата блакить», «Чуже свічадо» (акварельні плями), «Повія». Остання має підзаголовок: з циклу «Місто», який показує, що в автора був намір пов’язати свої ліричні мініатюри в ширші цикли. Невидрукуваний поки що й його роман (власне, не стільки роман, скільки лірична п’єса на зразок симфоній Андрія Бєлого), читаний минулого літа в студії «Музаґету». Багато працював Михайличенко в обсягу красного письменства, зоставшись у Києві після виїзду радянського уряду, але, здається, більшість його паперів згинула безповоротно під час передсмертного його арешту. А це велика шкода для молодої нашої прози, бо Ігнатій Михайлич, безперечно, був індивідуальністю виразно окресленою.

1919

Покійник був жертвою терору, і з кону життя зійшов ще дуже-дуже молодим (ледве досягнувши 20 років), розстріляний в останні дні пробування в Києві Добровольчої армії, як активний член української партії «боротьбистів».

Життя небіжчикове — коротке й нескладне. Народився в селянській сім’ї в м. Ічні Борзенського повіту на Чернігівщині; освіту здобув самотужки, підготувавшись до VI кл. Городнянської гімназії; учився на заробіток з приватних лекцій, і, закінчивши середню школу, прибув на початку цього року до Києва. Опублікував під власним найменням коло двох десятків поезій (в «Мистецтві» та одеському альманахові «Червоний вінок»). Здебільшого це юнацькі спроби пера, безпосередні, щирі, іноді наївні, а проте деякі з них («Осіннє», «Дві душі») показують в авторові живе поетичне чуття, перед яким не закрита була перспектива розвитку.

Вічний спокій йому, — з молодих наймолодшому…

1919