Українське письменство - Микола Зеров

В основі «Енеїди» Котляревського, так само, як її літературного первотвору — «Енеїди» Верґілія, лежить низка давніх грецьких переказів про так звану «Троянську війну». Перекази ці, одні з найпопулярніших в цілій грецькій міфології, оповідають, як упало під ударами Долі могутнє Троянське царство (в нинішній Малій Азії), з самого заснування свого призначене на руїну, — як будівничий троянського замку цар Лаомедонт вчинив непрощенний гріх, образивши всевишніх богів, що як наймити допомагали йому мурувати стіни міста; як до внука цього Лаомедонта, царевича Парида[66], заявилися на горі Іді три славні богині — мати богів Гера (в латинській міфології — Юнона), богиня розуму Афіна Палада (Мінерва) і богиня краси Афродіта (Венера) — і просили присудити найвродливішій з-поміж них яблуко; як Парид передав те яблуко Афродіті і дістав як нагороду приворожену до нього чарами богині царицю спартанську Гелену; як ображене вивозом Гелени військо грецьких королів облягло Трою і як по довгій десятилітній облозі величне місто дісталося на поталу мечу і огню, спокутувавши таким чином гріх Лаомедонта і зухвальство Парида.

Тільки один із значніших лицарів троянських лишився живий — родич королівського дому, син троянця Анхіза і богині Афродіти Еней, на якого поклала доля трудне завдання заложити нову Трою. Взявши з собою домашніх богів, посадивши на плечі слабосилого батька, лицар пробився крізь огонь і січу і кілька місяців переховувався в лісах на горі Іді. Там знайшов він собі спільників, побудував кораблі і по весні вирушив шукати нової отчизни. Путь йому випала довга і повна пригод. Переслідуваний Юноною, що взагалі ненавиділа все троянське плем’я, він, не вважаючи на повсякчасну допомогу царя богів Зевса (Юпітера), бога моря Посейдона (Нептуна) і матері своєї Венери, сім літ блукав «по всіх морях», аж поки не прибився до берега Італії і не заснував призначеного йому царства.

Цим популярним переказом і скористався Верґілій для своєї «Енеїди».

В історії Риму І в. перед Хр. — бурхлива доба революцій, крутих поворотів реакції та узурпаторських спроб. Але приблизно в роках 31—27 внутрішня криза, що потрясала ввесь організм держави, закінчилась установленням монархічного правління Октавіана Авґуста. Суспільність, стомлена затяжною політичною боротьбою, зрікається старих республіканських ідеалів, заповнює лави прихильників нового ладу. На чолі цього перелому стоїть римська поезія. Обидва тодішні її корифеї, Верґілій і Горацій, радо вітають правління монарха, як еру спокою й порядку і нового, небувалого ще розцвіту римської слави. Утворена в такій обстанові, Верґілієва «Енеїда» перш за все стає династичною поемою: вона прославляє Цезаря Авґуста як законного, спадщинного владаря Риму, потомка Енеєвого сина Асканія — Юла, ім’я якого нібито стало фамільною назвою династії Юліїв. Але поруч самого Енея, родоначальника імператора, в «Енеїді» значну ролю грає лава його вірних товаришів, які стали потім родоначальниками найповажніших римських фамілій та осадчими найголовніших міст Італії. Верґілій не забуває зазначити, що від Мнестея пішов рід Меміїв, од Серґеста — рід Серґіїв, од Клоанта — Клуенціїв, що Капис був фундатором Капуї, а мис Палінур, на півдні Італії, названий так по імені старого досвідченого керманича Енеєвого флоту — Палінура. Цей, так мовити б, антикварний характер поеми чимало спричинився до її популярності. На «Енеїду» посилались як на історичну пам’ятку: в її гекзаметрах шукали одповіді на питання про місце і значення Римської імперії — і справді знаходили там не одну пишну патріотичну формулу, що плекала чуття національної самоповаги. Римський читач дізнавався з поеми, що римська влада триватиме вовіки, що світова місія Риму — правити народами, милувати покірних і карати зарозумілих. Так прославлення династії спліталося у Верґілія з формулами римського місіонізму.

Верґілієва «Енеїда» — величезний твір, що містить в собі до 10 000 віршів і розпадається на 12 пісень. Із них перші шість мають змістом історію Енея до його прибуття в Італію, а шість останніх викладають пригоди в Лації і війну з царями: латинським — Латином і рутульським — Турном. Автор зразу знайомить нас з центром подій. В першій пісні перед нами флот Енея, розкиданий бурею біля берегів Африки. Сьомий вже рік минає блуканням троянського лицаря, а він все ще не може дістатися до призначеної йому Гесперії. Так і тепер: ледве од’їхав він од Сицилії, як страшенна буря, упоряджена з наказу Юнони, однесла його до африканського берега, де на той саме час фінікійська цариця Дідона будує нове місто Карфаґен. Слава Троянської війни досягла до фінікійських виходців: троянці знаходять у Дідони гостинність і ласку; а на урочистій учті, улаштованій на пошанування гостей, сама цариця звертається до Енея з проханням розказати свої пригоди. Оповідання Енея заповняє другу і третю пісні. Четверта — присвячена нещасливому коханню і смерті Дідони. П’ята оповідає про перебування троянців в Сицилії, ігрища троянців над могилою Анхіза, про спробу троянських жінок підпалити кораблі і тим покласти край мандрівці. В пісні шостій Еней прибуває до Італії і висідає недалеко міста Кум. Виконуючи наказ батька, він іде до віщої пророчиці бога Феба — Сивіли і під її проводом сходить до підземного царства.