Білий сфінкс на пісках у пустині — Це твір моїх вірних рабів… То богиня з обличчям рабині, Яку я любив і з любові убив…
Взагалі віршам Кобилянського не бракує ні краси, ні образовості. От його «Осінь»:
Осіннє золото над парком Алею сонну золотить, — І сонце згариськом-огарком Кроваво в хмарах мерехтить… Ще літо осінь веселить, А смерть витає вже над парком… Така дзвінка глибінь блакиті, Мов розмальована емаль, — Верхів’я, золотом облиті, Ховають стомлену печаль… Та павутиння срібні ниті Снують мережкою свій жаль… Сумують вирізьблені дверці, І листя стелеться до сну, — Так тужно згадується в серці, Як зустрічалося весну… Про літні радощі і герці Згадаю ще раз — і засну…
І не в одній цій поезії бринить передчуття ранньої смерті, яке надає деяким віршам Кобилянського такого гострого і терпкого ліризму:
Тиша самотня окутує душу, Дощ б’є краплями в шибу віконну… Мушу, ах, мушу Змучену душу, Душу втомлену, маревом сонну Заколисати… Годі!.. годі гордо літати, Битись орлом, гей! — орлом піднебісся Ах, засипляти — Дайте ж бо м’яти, Дайте могильної м’яти з підлісся Й хрест білорукий!..
В молодій українській поезії Кобилянському належить своє власне місце. В нього нема ні рідкої музикальності та сміливої образовості Тичини, ні темпераментного демонізму Савченка, ні абстрактностей Загула, ні екстраваґантностей «геніального Семенка», але одну сторону нової школи він репрезентує доволі виразно — її артизм, її культ віршованого слова. На жаль, поетичний хист Кобилянського не розвинувся: надто-бо рано заграла на похорон цьому «соколу з гір зелених Буковини» ритуальна гуцульська трембіта!.. А проте шкода було б, коли б через якісь обставини його вірші зостались невидані і для читача невідомою лишилась ця художня індивідуальність, без якої неповним являється образ наймолодшої нашої поетичної ґенерації.
