Українське письменство - Микола Зеров

повіті, а потім — з 1913 року — в самому Києві, де приймав помітну участь в громадськім житті, як член ради старшин Українського клубу та один з ближчих учасників т-ва «Час». З осені 1915 р. він увійшов у склад дирекції «Часу», а останні місяці свого життя стояв на чолі роботи товариства.

Смерть В. Д. — тяжка втрата для української книжної справи, взагалі небагатої на відданих і діяльних робітників.

1919

П. Я. Дорошенко{97}
† 12 липня 1919 р.

В ніч з 12 на 13 липня ц. р. Одеською Чрезвичайною Комісією розстріляний «в порядке красного террора» б. главноуправляючий справами мистецтва і національної культури Петро Яковлевич Дорошенко.

Потомок давнього старшинського роду, нащадок гетьмана, П. Я. народився в родовому гнізді Дорошенків, в Глухівському повіті на Чернігівщині 15 жовтня 1857 р. Освіту одержав в Новгород-Сіверській гімназії та Київськім університеті, де скінчив медичний факультет. Якийсь час був ординатором при хірургічній клініці в Києві, а потім на протязі двадцяти літ (1887—1908) займав посаду міського лікаря («городового врача») в Глухові. В 1908 р. переїхав в Чернігів, де був директором дворянського пансіону-приюту, головою комісії губернського земства по завідуванню музеєм В. В. Тарновського та помічн[иком] голови Чернігів. губернської архівної комісії. Влітку 1918 р. запрошений на посаду главноуправляючого справами мистецтва і національної культури. Перед вступом в Київ комуністичного війська виїхав спочатку до Вінниці, а потім до Одеси, і звідти до Києва вже не повернувся. Медик по освіті, П. Я. з покликання був бібліофілом та колекціонером. Протягом мало не всього свого життя він збирав пам’ятки української старовини і мистецтва, архівні матеріали (переважно родинні архіви українських фамілій Чернігівщини), всі цінні книжки всіма мовами і по всіх галузях українознавства. Свої колекції, архів і величезну бібліотеку незадовго перед своїм виїздом перепровадив до Києва. Чужий своїми настроями і переконаннями для молодих поколінь української інтеліґенції, він виявляв свої національні симпатії майже виключно в сфері культурно-історичних інтересів, і в цьому розумінні був представником «поміркованого українофільства, типового для деяких аристократичних фамілій українських». Кілька заміток небіжчика на теми з української старовини надруковано в «Київській старині», «Чернигов. земск. сборн.» та «Трудах» археол. з’їздів. Докладний некролог його в «Промені», ч. І, 14(27) серпня 1919 р.

1919

Володимир Кобилянський{98}
† 10 вересня 1919 р.

10 вересня (28 серпня ст. ст.) в київській Олександрівській лікарні вмер молодий український поет, перекладчик Гайне Володимир Олександрович Кобилянський.

Родом буковинець, з Чернівців, він належав до тих закордонних земляків наших, яких дві великі бурі сучасності — війна та революція — занесли були на Україну. Тут, на Вкраїні, з перших днів української державності служив небіжчик в канцелярії Міністерства Освіти, потім в Головній Книжній Палаті і, нарешті, в українському одділі «Всевидату». Як поет він належав до тієї наймолодшої ґенерації нашої, що мала згуртуватися спочатку коло журналу «Студія», а потім, кількома місяцями пізніше, виступила в «Музаґеті» (товариство і журнал). В цій ґенерації, що дала українській поезії таку дорогу перлину, як «Сонячні кларнети» П. Тичини і кілька інтересних збірок Загула, Семенка та Слісаренка, Кобилянський був одним з найменш експансивних і рухливих. Писав він мало і нібито неохоче. Але в критичних його присудах, в його манері прислухатись до кожного слова з приводу власних спроб і виступів почувалась велика любов до поетичної форми і разом з тим велика авторська вразливість. Ориґінальних поезій своїх він так і не зібрав. Кілька ліричних речей його з’явилось в «Літер.-наук. віснику» («Натюрморт», «Гріх», «Божевілля», «В новім руслі», 1919, III); кілька п’єс було уміщено в «Музаґеті» та одеському альманасі «Червоний вінок» («Заклик», «Я сокіл з гір зелених Буковини», «Христос воскрес!»). Ориґінальний поет в Кобилянському взагалі розвернувся мало. Всі його вірші, за кількома нечисленними винятками, справляють враження версифікаційних спроб; це насамперед шукання звукових ефектів, інтересних строфічних сполучень, чеканної фрази. Значно виразніший був Кобилянський як перекладчик Гайне; тут йому дуже часто вдавалося артистично відтворити і тон, і ритм свого ориґіналу (візьмім на зразок в І томі такі ліричні п’єси, як «Хто кохає в перший раз» або «Тангейзера» в II томі). Для сучасної української поезії смерть Кобилянського — втрата живої й культурної людини, знавця і аматора німецьких поетів. І втрата ця тим прикріша, що вмер В. О. більш ніж дочасно — йому було лише 24 роки.

1919