Українське письменство - Микола Зеров

предательского убийства». Для українського провінціального учительства, такого небагатого порівнюючи на культурні сили, смерть А. А. тяжка і прикра втрата, — особливо під нинішню хвилю, коли, певно, не один з новопридбаних «неофітів» українства захитається на своїй українській позиції… Це втрата людини чесної і чистої, з міцними переконаннями і ясним курсом громадської праці.

1919

А. А. Пінчук{95}
(Некролог)

Серед тієї крові, що сторіками пролилася цим літом на Україні, — чи то наслідком нечуваних погромів, чи то «в порядке красного террора», від незліченних «карательных экспедиций», — безконечно дорогою і навіки пам’ятною для нас повинна бути кров тих маловідомих (для центрів) і скромних робітників, що були опорою української ідеї на нашій периферії.

Безвісні жертви страшного літа, цього воістину «времени лютого», вони десятками гинули по повітових ЧК та під кулями «карательных команд», і ми тільки випадково, іноді через два — три місяці, дізнаємось про їх сумну долю.

Так, тільки тепера, на початку осені, одержано в Києві звістку, що в перших днях літа в м. Златополі на Чигиринщині розстріляно було голову місцевого виконкому, учителя Златопільської гімназії Антона Андрійовича Пінчука. Це була людина, безперечно, помітна і потрібна для нашої провінції: голова «Просвіти», фундатор селянського споживчого товариства, так мовити б, «излюбленный голова» містечкового міщанства і околишніх сіл. Як представник української людності, небіжчик — правовірний і поміркований марксист — зайняв місце в Златопільськім виконкомі, коли в містечку запанувала комуністична влада з усіма її атрибутами, а в деякі одповідальні моменти (перший раз в часі григор’євського повстання, другий — незадовго перед смертю) мусив навіть ставати на чолі місцевого управління.

Покійник ніколи не належав до відомого нам з російської літератури (Чехов) та півлітератури (А. Яблоновський) типу «людини в футлярі». Син дяка, вихованець Київської семінарії, пізніше — учитель церковно-приходської школи в м. Городищі, на Черкащині, він самотужки добився до вищої освіти (скінчив філологічний та археологічний інститути в Петербурзі). Ставши з 1914 року учителем латинської мови в Златопільській гімназії, був одним з небагатьох учителів гімназіальних, які брали жваву участь в місцевім житті. На початку революції був обраний в містечковий виконавчий комітет, трохи пізніше став головою «Просвіти», а в 1918 році зорганізував в Златополі новий селянський кооператив. В 1919 році кілька разів був обраний членом та головою виконкому.

Як голова виконкому, А. А., оскільки то було можливо, стояв в опозиції комунізму. І тому, коли в Златополі розгулявся страшенний єврейський погром, викликаний до певної міри глупотою містечкових комуністів, — політичні вороги почали вказувати на А. А., як на одного з організаторів погрому, дарма, що небіжчик ввесь час боровся з погромною аґітацією і користався довір’ям єврейської людності. Арештовано його було комуністичним отрядом на волосному сході, причому «каратели» запевнили громаду і самого А. А., що ніяка небезпека йому не загрожує, і, не вважаючи на те, убили за містечком по дорозі до вокзалу. Тіло його поховано було тільки на шостий день після смерті, вже по від’їзді «експедиції»… Яка страшна, навіть для нашого часу, смерть! І як багато тепер таких могил на Вкраїні!..

Коли минуться наші жорстокі дні і настане «літо Господнє благопріятноє», українське громадянство, певно, подбає про свою «книгу скорбі». І в тому мартиролозі, серед інших замучених і убієнних культурних наших робітників на провінції, воно не забуде і тебе, дорогий друже!

1919

В. Д. Петрушевський{96}
† 18 червня 1919 р.

Не стало Віктора Дмитровича Петрушевського, одного з директорів видавництва «Час».

Покійний був жертвою провокації, що такого розвитку досягла за наших сумних часів, і, можна думати, жертвою неповинною.

Людина далека од активної політичної роботи, книгар і видавець, він був притягнутий до слідства й розправи «Чрезвычайной Комиссией», як обвинувачений в організації чергової «контрреволюційної змови», і через три тижні після свого арешту розстріляний в ВУЧК на Катерининській ул. 18 червня ц. р.

Небіжчикові було 42 роки. Народився він в сім’ї священика на Херсонщині, — учився в Одеській духовній семінарії, по скінченні якої вступив до Юріївського (Дерптського) ветеринарного інституту. В 1904 році за «противоправительственную агитацию» на Херсонщині та за участь в деяких студентських справах був заарештований і по семи місяцях в’язниці висланий до Сибіру, де відбув 2,5 роки. Вернувшись з заслання і скінчивши інститут, служив земським ветеринарним лікарем у Київському