Українське письменство - Микола Зеров

ворога, вона одмовилась прийняти на себе утримання українських шкіл. À la guerre comme à la guerre. Але згодом справа повинна прийняти інший оборот. Імення завідуючого одділом народної освіти проф. Івана Малиновського, члена Укр. Акад. Наук, дає нібито ґарантії, що ніякого походу проти української культури немає і не буде. Правда, теперішнє становище укр. школи доволі трудне, але, як чув п. попечитель, на допомогу їй мають прийти укр. кооперативні установи. З цього погляду накази ростовського уряду являються «опытом», який має показать, оскільки твердий ґрунт має під собою українська школа. Себе п. попечитель рекомендував як людину помірковану, «склонную скорее стирать острые углы»… Але серйозною перешкодою для оборони української школи являється, на його думку, те, що українське громадянство мовчить, не виявляє яскраво своєї позиції. Навіть голоси в оборону української школи йдуть поки що од людей і організацій сторонніх.

Члени делеґації, одповідаючи п. попечителеві, заявили, що вони хотіли би розв’язання справи незалежно од політичної кон’юнктури, що переслідування українського культурно-національного руху завше викликало в українськім громадянстві певне недовір’я до російських політичних кіл, — і що та постановка питання, яку маємо в наказі ч. 22, може тільки загострити відносини.

Для нинішньої хвилі було б анахронізмом уділяти укр. мові ролю «подсобного языка в народной школе», коли вже два роки існує укр. школа нижча, середня й вища, а укр. мова поволі стає органом науки. Далі делеґати інформували п. попечителя про юридичне становище різних типів українських шкіл. Проф. Є. В. Спекторський просив викласти всі міркування й побажання делеґації в формі меморандуму, обіцяючи ознайомиться з ним по дорозі в Ростов. Під час розмови п. попечитель кілька раз підкреслював, що він старанно хоче уникнути офіціального тону і з свого боку просить висловлюватись щиро й одверто. Делеґати звертались до попечителя українською мовою, проф. Спекторський одповідав по-російськи.

1919

Полтавські свята{92}

Це вже втретє — на протязі останніх двадцяти літ — святкує Полтава пам’ять Котляревського.

Перше свято обходила вона в 1903 році, коли одкривала пам’ятник йому, — найуславленішому з своїх синів.

То було невелике (на теперішній масштаб) свято нечисленної («раз, два — и обчелся») української інтеліґенції, що з усіх кутків України зібралася віддати пошану духовному своєму отцеві, — тому першому, хто вивів українське слово «з-під курної мужицької стріхи на широку арену словесності».

З заздрістю і здивуванням слухали українські інтеліґенти вільну й зручну українську розмову галицьких гостей — на власні їх уста було покладено печать! — і, певно, не один з них вірив, що колись настане такий час і для сьогобочної України:

Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться…

Та тільки час той, либонь, видавався їм без краю далеким… І коли те, мовляв, станеться?.. Яким чином?..

Але пролетіли не роки — місяці, настала воля, хоч тимчасова, — і з’явилось українське слово в пресі, виникли не знать відки клуби, «Просвіти», громади, почало наростати молоде покоління…

І коли в листопаді 1913 року Полтава обходила 75-і роковини смерті Котляревського, то на цьому святі українська мова вже переважала. Я живо пам’ятаю ті роковини, як учасник одної із виправлених київським громадянством делеґацій. Лагідний осінній день… Служба Божа перед пам’ятником на бульварі… алегоричне казання (говорив архієрей) про те, як один боговибраний народ поділявся на дві галузі — Ізраїля та Іуду — і як царство того народу міцно стояло поти, поки в згоді жили між собою обидва братні племена… А ввечері вистава в гоголівському театрі, безсмертна «Наталка Полтавка» з безсмертною грою Саксаганського і банкет в українському клубі з промовою проф. Грушевського…

Пізніше та промова з’явилася друком на сторінках «Літературно-наукового вісника». Але друкований текст — сухий, конспективний запис самих лише думок без тої сильної і несподівано яскравої форми, в яку вони одяглися, — не дає ніякого поняття про те враження, яке опанувало всіх присутніх. Проф. Грушевський говорив про «жатву многу», що дожидає «ділателей», про те, що українська інтеліґенція все ще уявляє з себе колоністів на своїй власній землі, вичерчував широкі плани будування національної культури, — а його слова приймалися до серця вже не двома десятками, а кількома сотнями, а може, й тисячами української інтеліґенції.

Через чотири роки по тому прийшла друга революція, винесла українське слово на висоти культурного будівництва, поклала міцний фундамент української науки й школи, розбудила народну свідомість. А коли настала третя реакція, з наказом № 22, з смертним присудом українській школі: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно», — то третє свято Котляревського,