150-і роковини його народження, обернулися в ґрандіозну національну маніфестацію. Я згоден думати, що полтавський дописувач надто захопився своїм патріотизмом, — що в маніфестації прийняло участь не 20 тисяч людності, а десять: бо, може, коли б точно підрахувати, то й повних десяти не набралося, але я разом з тим певен, що відгомін полтавського свята широко розійдеться кругом і захопить маси — уже не тисячі, а може, мільйони…
Хороше говорить Тичина в останніх своїх поезіях:
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі…
Що проти цієї чорної землі «белая кость» і «голубая кровь» Шульгина, ті недолугі глузування з «геть» та «себто», «самоперів» та «заковик», ті патетичні фрази про Орла та Змію, запозичені з популярних декламаторів, ті смертні просуди цілому народові:
Іди і покладися в гробі!..
Ні, таки тургенєвському Увару Івановичу нема чого вертіти пальцями і «устремлять в отдаление загадочный взор».
Чорноземна сила вже на порозі.
1919
О. Слісаренко. На березі Кастальському{93} В-во «Сяйво». Київ, 1919. Стор. 80. Ц. 20 грив.
Літературний урожай минулого року приніс нам ще одну книжку поезій, що з’явилася друком уже наприкінці зимового сезону. Книжку невелику, не зовсім виразну, з огляду на власне обличчя авторове, але разом з тим далеко не безінтересну. Назва її —«На березі Кастальському» — переносить нас в сферу Аполлонового культу, її формат пригадує перші два томи олесівських поезій (в петербурзькому виданні), а зразки власної творчості поета розгортають перед нами картину довгого й пильного шукання свого власного стилю та тону, довгої й пильної роботи поетової над власним віршем.
Почав автор, здається, з Олеся й Чупринки; від них подався до Бальмонта, безперечні ремінісценції з якого раз у раз надибуємо «на Кастальському березі»; через Бальмонта прийшов до велемовно-ефектовного символізму в дусі Якова Савченка — до Огневого Порога й Огняного Хвоста, Сонячної Смуги й Весняної Змоги, Білого Рогу й Таємничих Ковалів, а ще далі — перескочив через Савченка і подав нам цілу низку прегарних, насичених образами і мальовничих поезій: «Вечори» («Над розхвильованими нивами»), «Хрести придорожні», «Посуха» і т. інш. Отже, маємо три стилі, три різні манери: найдавнішу — олесівсько-чупринківську, пізнішу — бальмонтівсько-савченківську, і найпізнішу, яку можна подекуди з повним правом називати слісаренківською.
Для першої манери характерні поезії, що автор виніс на кінець збірки: «Тоді як тихий сон злетить тобі на очі» (стор. 62), «Я мов тінь пройду в житті», музичне «Не заплаче рідна мати» (стор. 72), «На чужині (стор. 73) і, нарешті, весь цикл «У горах», (пор. «У Криму» в І т. Олеся). Для другої — «Полон»:
Полонив мене Великий Бог, Полонив Великий Добрий…
та «Квітка Синьогуб»:
Над могилами самогубців Уночі схилявся Білий Ріг. Над могилами Синьогуб цвів І ніяк одцвісти не міг.
