Українське письменство - Микола Зеров
Другий, не менш виразний та промовистий доказ того ж таки дикунства, тільки вже не з кінця минулого, а з другого десятиліття нинішнього віку подає нам стаття Д. І. Дорошенка. Строго фактична, спокійна спокоєм літопису, вона яскраво показує двообразного Януса російської державності — смиренномудрої ідеології та суворої поліцейської практики. Відноситься вона до історії галицької кампанії, що препишно по маніфестах та офіціальних виданнях звалась визволенням «подъяремной Руси». Як відомо, визволення те викликало справжній ентузіазм в російській пресі. І дуже шляхетно писало про нього «Новое время»: «Чистая сердцем, простая обычаем, небогатая, подчас голодная… строилась Святая Русь, как могла. То не ладно, это не хорошо, а в общем — слава Богу — живы! Христос терпел и нам велел. Но если многое свое она упускала, и если робко порой сторонилась перед самовольным хозяйничанием западных господ, одного она никогда не могла вынести — плача и жалоб меньших братьев, слабых и подавленных стонов, долетавших до нее из далекой чужбины… Вся русская летопись от древнейших времен до последних дней не является ли сплошным и кровавым усилием освобождения?.. Последних своих детей, вконец замученных и обессилевших, Святая Русь освобождает теперь!» У Дорошенка картина славетного «визволення» виглядає інакше і нібито трохи вірніше. Напівграмотна адміністрація, більшість представників якої «и по нравственному уровню не стояла на должной высоте» (Отчет Галицк. генер. губер.), євлогіївська пропаґанда православія, труси і арешти, і безконечно довга низка «закладників», невідомо за що засиланих на Сибір — от головніші її деталі…
Третій ряд статей стосується історії українського мистецтва. Сюди належать: Ф. Ернст. Київські архітекти XVIII в. (І, 98—118); В. Прокопович. Христос отроча з Київської псалтирі р. 1697 (II, 107—119); В. Модзалевський. Будування церков у лубенському Мгарському монастирі (III, 49—80). Переважно інтересує авторів мистецтво XVII—XVIII вв. До давнішої доби відноситься лише стаття К. В. Шероцького «Українська штука великокнязівських часів» (1. 85 сл.).
Статті історично-літературні групувалися поки що коло постаті Квітки (чотири статті — М. Плевака, Вол. Міяковського, С. Єфремова та І. Айзенштока в ч. 2-му) та М. Вовчка (стаття В. Бойка, що трактує питання про вплив на М. Вовчка Тургенєва). З другого і третього числа журнал починає переходити до багатої на літературні факти доби 60-х років, до видавничих її планів (В. Міяковський. До історії укр. журналістики, III, 81—88) та до найпомітнішого її літературного та культурного ініціатора — Куліша (В. Міяковський. Куліш і цензура, II, 99—106, П. Зайцев. Листи Куліша до Н. О. Білозерської)[65].
Одділ історії соціальної та економічної представлений слабо (замітки Є. Онацького та А. Каманиної). Видко, що не в цій галузі головний інтерес редакції й співробітників. Широко уложений зате одділ біографічний. Найґрунтовнішою його статтею являється стаття О. Соловія «Нові матеріали до біографії С. Д. Носа», — спроба освітлити інтересну, хоч, на жаль, мало відому постать одного з менших письменників 60-х рр. В числі ІІ-му серед біографічних заміток знаходимо і спеціальний «Драгомановський куток» — статтю Д. М. Овсянико-Куликовського про Драгоманова (І, 50) і низку некрологів людей, що близько до нього стояли: дружини його Л. М. Драгоманової, проф. Ф. К. Вовка і А. М. Ляхоцького.
Сказаного, здається, досить, щоб уявити всю різноманітність і цікавість уміщеного в журналі матеріалу. Але до цього слід ще додати, що статті і замітки не лежать в журналі мертвим баластом, не складаються на велику та невпорядковану купу, — редакція вміє дати їм життя. Вона дотепно групує їх в одділи: «Архів історичний», «Архів літературний», «Поличка бібліофіла», уміє виділити ту чи іншу замітку то коротеньким коментарієм, то просто заголовком, і в результаті ні одна деталь не минає уваги читача, складаючись в його уяві на суцільний і живий образ нашої — давньої і недавньої — минувшини. В цьому розумінні «Наше минуле» серед української преси — приємний виїмок; активний журнал, що походом іде на читача, забирає його увагу, виховує його — це ж справді: rara avis, рідкий птах на нашій землі. Не подібне до інших журналів «Минуле» і своєю увагою до бібліографічного одділу. Воно не держить бібліографічного одділу «в черном теле», навпаки, систематично занотовує все інтересне, що стосується українських дисциплін, містить докладні бібліографічні огляди та покажчики (Ucrainica Гуцала з доповненнями І. Айзенштока), — і тим ще сильніше зміцнює свою хорошу культурну позицію.
1919
[Редакційний коментар]{89}Даючи місце замітці С. О. Єфремова — «З приводу однієї рецензії», редакція «Книгаря» вважає потрібним сказати кілька слів з свого боку.
Віддаючи до друку рецензію д. Ревуцького, редакція в основі була солідарна з її оцінкою «Короткої історії українського письменства», а тому всі закиди шановного автора на свій рахунок готова прийняти і від свого імені на них одповісти.
