Українське письменство - Микола Зеров
1919
Ясна зброя{87}Зразки з українського красного письменства для читання й декламації. Склав Ів. Азовський. Київ, 1918. Стор. 288. Ц. 15 грив. (7 карб. 50 коп.)
Це, здається, четверта з черги спроба українського декламатора за останній рік, — невелика розміром (певно, з огляду на умови книжкової продукції), трохи невиразна з обличчя (бажалося б артистичнішої обгортки), але, зрештою, — пристойна, видана доволі чепурно, без тої малоросійщини, якою вражав, напр., «Укр. декламатор» П. Ковальчука. Сам складач — в українській поезії, очевидячки, тільки аматор, і то аматор, який не всіх поетів знає або лінується, роблячи вибір, уважніше їх перегорнути. В «Ясній зброї» знаходимо, головним чином, поетів з України, — Галичина й Буковина репрезентовані дуже слабо. З буковинців до збірки увійшли Федькович, Маковей (по 2 зразки) та С. Воробкевич (1 уривок); з галичан — Франко, Б. Лепкий та Луцький: ні Карманського, ні Пачовського, не говорячи вже про менших — Твердохліба й Чарнецького, нема, — тоді як у Карманського, напр., можна було б знайти досить придатного для декламації матеріалу. Кращого вибору можна було б жадати і з давніших поетів українських: у Щоголева є багато кращих поезій, ніж виписана д. Азовським — «До чарівниці», і «Довго я не хотіла коритись весні», далеко не з ліпших речей Л. Українки. Зовсім немає в збірнику Куліша, в поетичнім доробку якого часом трапляються п’єси великого ліричного напруження й великої краси. «Аматорство» складача одбилося й на його манері друкувати вірші. Одні поезії подано з поділом на строфи, другі (взяті не безпосередньо з збірника творів, а очевидячки з «Української музи» Коваленка) — без нього; нарешті, треті виписано з попередніх антологій: з усіма тими licentiae, які дозволили собі попередні складачі (напр., в рилєєвському монолозі Наливайка слова: «Як вільний з вільним, рівний з рівним» творять один рядок: на два рядки їх розбив — і то без жодної підстави — лише д. О. Коваленко).
Розполог матеріалу по відділах виглядає так: І. «За Україну, за її волю!» (назва надто патетична і не пасує до дальших заголовків). II. Лірика. III. Сатира і гумор. IV. Художня проза. В І одд. матеріал давній і середньому читачеві уже відомий… Свіжих речей небагато: «Гімн» Чупринки («Слава Вкраїні») і «Мій рідний край — пахуче поле» М. Шаповала. Зате в одділі лірики ціла низка зразків, які по декламаторах ще не містилися: «Думкою останньою» Філянського, переклад Кримського із Гафіза, «Радість розлуки» М. Рильського, один уривок з олесівського «На зелених горах», «Яблуневоцвітно» та «З кохання плакав я, ридав» П. Тичини. Одділ гумору й сатири коротенький і невиразний; одділ прози короткий, але доволі сильний. До нього входять: уривок з «Intermezzo» Коцюбинського («Ми таки зустрілись на ниві… я і людина»), «Моє слово» Стефаника, «Сліпець» Кобилянської, «На розкоші» Васильченка. Взагалі на карб д. Азовському треба поставити надто велику прихильність до перестарілої сентиментальної манери: в одділі І він, наприкл., не вдержався, щоби, поруч сильного шевченківського «Погибнеш, згинеш, Україно» і «Так, ми раби» Л. Українки, не примістити такої банальності, як «Не питай» Ів. Огієнка та поетичного гріха Мик. Вороного, його примітивно-патріотичного:
…Та коли ти Вкраїни не кохаєш, Ти не моя!
Як заслугу складача, треба одмітити його увагу до молодої української поезії — Тичини й Рильського, Загула й Я. Савченка.
З недоглядів завважимо два: до художньої прози однесено віршовану сцену Л. Українки «Айша і Мохаммед» (стор. 227) та ще на стор. 285 авторство поезії «У сповідальні» приписано неіснуючій в українській літературі п. О. Романович.
1919
«Наше минуле»{88}Журнал історії, літератури і кулътури. 1918, ч. 1, 2, 3
Третьою книжкою, що з деяким запізненням появилась на світ в квітні ц. р., «Наше минуле» закінчило перший рік свого існування. Час невеликий, недовгий, але внутрішня фізіономія журналу на протязі цих кількох місяців позначилася виразно й яскраво.
Поперед
