Українське письменство - Микола Зеров

усього це є орган «популярно-науковий» — так, принаймні, з’ясовує його завдання редакційна передмова до першої книжки; по-друге — орган, присвячений освітленню «невпинної боротьби українського народу за свої політичні права та одвічні — демократичні ідеали», призначений показувати «своєрідність народних традицій в письменстві, культурі й мистецтві». Отже, три галузі національного життя, в їх історичному розвитку, притягають до себе увагу журналу: громадський та політичний рух, українська література та українське мистецтво. Це й єсть титри широких розділів, по яких редакція розміщає свій історичний та історично-літературний матеріал. Але в інтересах детальнішого групування статей та заміток до цих трьох загальних і великих одділів додано ще кілька менших і спеціальних: IV. Матеріали біографічні — некрологи, біографії, спомини (в трьох числах 27 заміток); V. Хроніка (70 заміток) і VI. Детально і уважно розроблена бібліографія.

Так виглядає схема журналу. Теми, котрих торкаються автори статей, численні й різноманітні. Але головніші з них можна зібрати коло трьох-чотирьох фокусів, на яких скупчується увага провідників журналу. Перший з них лежить в області нашої літератури й громадського життя 40-х рр., — це Кирило-Мефодіївське братство; другий — в обсягу недавньої нашої літописі —український рух в часі війни і галицька руїна; третій — в царині старого нашого мистецтва XVII і XVIII в.

Кирило-Мефодіївському братству присвячено багато статей і заміток в І і II книзі. На першому місці стоїть стаття П. І. Зайцева «Книга битія українського народу, як документ і твір», що становить собою коментарій до опублікованої автором костомаровської «Книги битія», того таємничого рукопису «Закон Божий», що таку роль відігравав у допиті мефодіївців. Ця «Книга» з її ідеалізованими поняттями про нашу минувшину, її ідеалізацією простого народу, з тим українським месіанізмом, що від «камня небрегомого» — недержавної нації української — сподівався відродження Слов’янщини та повернення первісно-християнського братства й волі, була опублікована в свій час В. І. Семевським (Русское бог., 1911, V—VI), але до читача не дійшла, з огляду на небезпечність крамольної її ідеї. Друкуючи її тепер, на перших сторінках «Минулого», П. І. Зайцев вводить нас своїм коментарієм в те духовне оточення, в якому утворювалась книга. А оточення те надзвичайно яскраве: тут і впливи польської революційної літератури, закрашеної месіанською ідеєю, і відгуки місцевого українського автономізму, і своєрідний євангельський демократизм, і високе ідеалістичне піднесення. Може, трохи зайвим являється в статті, присвяченій минулому, останній абзац, але і він звучить живо й інтересно, в’яжучи ту давнину з нашою сучасністю.

До тієї ж теми, але з іншого боку підходить проф. Д. І. Багалій, друкуючи в II кн. журналу невелику замітку з двома першорядної ваги документами — всепідданішим докладом міністра освіти графа Уварова в справі кирило-мефодіївських братчиків та «мнением» про тих же братчиків шефа жандармів гр. Орлова. Гр. Уваров, відомий творець формули: «православие, самодержавие, народность» — слов’янофіл офіціальної марки, обороняє як слов’янофільську ідею, так і «общее спокойствие отечества» «от посягательства нескольких людей разного звания и происхождения», як називає він братчиків. Він розуміє слов’янофільство західних слов’ян як природний потяг їх до Росії, — до «центра, где живет и бодрствует начало, давно умершее между прочими славянскими народами», — але разом з тим він перестерігає всіх тих, на кого може «по долгу звания» мати прямий вплив, від тісніших зносин з слов’янами, «подвластными Австрийской империи». Бо «присовокупление политических видов» може пошкодити «общему делу славянства» і в Росії (розуміється, офіціальній) не може знайти ні відгомону, ні співчуття. Гр. Уваров переконаний, що тільки східне слов’янство, вірне самодержавію і православній церкві, слов’янство справжнє; все ж інше, «что выходит из этой черты», те є або «примесь чуждых понятий», або «игра фантазий», або, нарешті, «личина, под коей злоумышленники стараются уловить незрелых юношей и увлечь мечтателей неопытных». Нічим іншим, як «злоумышленною личиною», являється, на думку Уварова, і слов’янство братчиків, таке без краю далеке «от восторженного и добродушного славянства восточного», повне «слепых стремлений провинциального духа к разъединению»… і, закінчуючи свій доклад, граф не без ефекту протиставляє «мелким провинциальным мечтам и украинским предрассудкам» мефодіївців — справжню «верность малоросийскую» престолу, яка дозволяє малоросам платонічно зітхати «о минувшей самобытности, о собственном гетмане… может быть, о свободной продаже горелки», але не більше. Шеф жандармів гр. Орлов не має красномовності гр. Уварова, але по суті з ним не розходиться. Він боїться, що «мысли украинофилов» можуть надати Малоросії «желание существовать самобытно», і тоді «любовь к родине» переважить «любовь к отечеству». І він дає пораду «вытравить предположение о самостоятельности и прежней вольнице народов, подвластных России», і на порожньому місці збудувати загальноімперський патріотизм, «любовь к отечеству и народную гордость», — стара рецептура, що давно уже показала свою повну непридатність.

До статті П. I. Зайцева і документів Д. І. Багалія треба приточити ще статті проф. Егіазарова («Пам’яті моїх учителів», І, 44—53) і С. О. Єфремова («Масонство на Україні», III, 1—16). Перша з них, наскрізь суб’єктивна, дає живий портрет одного з найдіяльніших кирило-мефодіївських братчиків Гулака, — портрет, змальований вдячним і спостережливим учнем. Друга — строго об’єктивна, наукова — пробує встановити генезу ідей, що виразно потім виявилися в програмі Кирило-Мефодіївського братства. Зерно тих ідей С. О. Єфремов знаходить в масонстві, котре хоча і не досягло на Україні великого розвитку як таке, зате, попавши в сферу місцевого життя, стало важним етапом в історії громадського руху. Зложилось на це три чинники: 1) той факт, що російське масонство дійшло на Вкраїну, вже втративши свою первісну аполітичність, 2) впливи масонства польського, навпаки, позначеного певними національно-політичними настроями, і, нарешті 3) засвоєні місцевими масонами українські традиції. І далі автор ілюструє свою думку, спиняючись на характерних постатях переяславського маршалка В. Л. Лукашевича, декабриста Горбачевського, фундатора товариства «Соединенных славян» Борисова і інших «добрых малороссиян», у яких порив «до містичного і таємного» не вигасив в серці любові до «любезного отечества», не зменшив «прежней силы чувств и преданности к Отчизне».

Друга група заміток і статей торкається наших, порівнюючи недавніх вражень і подій, адміністративної практики російського уряду щодо українства (стаття П. Я. Стебницького «До історії укр. руху», III, 89—93, і поданий редакцією «Доклад київського цензора про українські й чеські видання з року 1899, III, 125 і 127) та російської окупації в Галичині (Меморіал К. Паньківського, І, 57—65; розпочатий Д. Дорошенком великий мемуар «Галицька руїна 1914—1917 рр.», III, 17—36 і два подані С. Єфремовим документи, що характеризують позиції укр. партій в часі війни — III,