Українське письменство - Микола Зеров

В одділі бібліографії, крім огляду українських журналів — «Вісника», «Шляху» і «Нашого минулого», знаходимо рецензії на всі видатніші появи нашої поезії («На грані» Загула, «Світотінь» Ярошенка, «На березі Кастальському» О. Слісаренка, «Під осінніми зорями» Рильського).

Серія уміщених в книзі портретів роботи М. Жука (Тичина, Загул, Меженко) в цілому справляє приємне враження. Найкраще вдався авторові портрет Загула, зроблений в стилі дерев’яної ґравюри.

Слабе місце журналу — хроніка. В «місячнику мистецтва й літератури» бажалося б докладніших заміток та інформацій з нашого артистичного життя, а не похапливих, уривчастих заміток на газетярський лад.

І ще одне побажання. Добре було б, коли б редакція «Музаґета» внесла в свій журнал більше життя й руху — завела огляди нового мистецтва, польського та російського, дала побільше заміток та статей про нові художні змагання на Заході, означила своє відношення до видатніших представників нового українського мистецтва. Такі статті та огляди, з одного боку, позбавили б «Музаґет» його тяжкої альманатної вдачі, з другого — вияснили б власні позиції керівників журналу, а нам — читачам — дали певність, що ми маємо перед собою виразну літературну течію, а не просто випадкове коло літературних діячів, нічим, крім критичного відношення до традиційної української творчості, не зв’язаних між собою.

1919

Вол. Самійленко — поважне, заслужене наймення в історії української поезії. З цим іменем завше сполучається згадка про м’який, ласкавий гумор, своєрідну фактуру вірша і «бездоганно чисту, ясну, як небесна блакить, дзвінку і прозору українську мову» (слова Франка). Почавши писати на початку вісімдесятих років, Самійленко ніколи не був поетом продуктивним, і весь здобуток його тридцятип’ятилітньої праці, коли не рахувати перекладів з «Божественної комедії» Данте та Мольєрового «Тартюфа», майже цілком укладається в цю невелику, всього на півтораста сторінок, книжечку. Але хоч як мало писав Самійленко, а в історії української поезії він зайняв свою власну постать, — він прищепив нашій літературі ямби Барб’є та пісні Беранже, він дав хороші зразки байки (переклади з Лашамбоді) та віршованого фейлетону на злобу дня. Крім Франка, що так само вмів гострим словом озватися на біжучі події (порівн. «Ботокудів», «Мандрівку русина» або «Нові співомовки»), серед наших поетів рішуче не було фейлетоніста більш талановитого: «Воссоединенный галичанин», «Російська серенада» або той найновіший віршований статут про «фахівців», що за гетьманських часів уміщено було на шпальтах «Нової ради» — живий і найяскравіший тому доказ. Поет-сатирик, Самійленко далеко бідніший в сфері чистої лірики. Його сонетам, не вважаючи на добре додержану форму (а це трапляється у нас дуже рідко), бракує яскравості і ґрації; його патріотичні речі дужо часто переходять в напівофіціальні кантати та марші. В його ліриці, загалом беручи, мало безпосередності, надто переважає рефлексія, міркування, абстрактні, безобразові слова (напр., «Веселка», «Зорі» або уміщені в ЛНВ за цей рік — «Думи буття»). Форма у Самійленка добра і доволі різноманітна, в цьому відношенні його поезії завше стояли високо: він добре знається на строфі, уміє використовувати різні метри; крім привичних анапестів та хореїв, чотири- та шестистопових ямбів, ми не раз зустрічаємо у нього і восьмистоповий хорей («Шкода» — чергування рим і строфічний поділ терцини), і дактилічний гекзаметр з пентаметром («Елегії»). Єсть навіть інтересна і вдатна (принаймні далеко щасливіша, ніж спроби акліматизації античних розмірів у Щурата) Алкеєва строфа:

Потреба в новому виданні Самійленка почувалася вже давно, і тому — честь та слава т-ву «Промінь», що воно догадалось зробити це раніш, ніж якесь більше київське товариство. Передруковуючи видання 1908 р., видавництво доповнило збірник 12-ма новими поезіями: з них одна без дати, писана, можливо, десь коло 1896 р. («Всеросійське свято»), одна датована 1907 р., по одній — 1908 і 1909 р., дві — 1913, одна — 1914, решта 1917 р.

Щодо самого видання, то чепурним назвати його не можна, але на наші часи упадку друкарської справи книжка виглядає не так погано, особливо коли взяти під увагу, що її (книжку), можливо, друковано було на провінції. Незрозуміло тільки: 1) чому видавці називають своє видання другим, коли воно по суті являється третім (1-ше — Видавничої спілки — львівське, 2-ге — тієї ж спілки — київське)? і 2) чому до збірника не приложено ніякої ширшої статті про автора? В збірнику, правда, передрукована передмова Франка до 1-го, львівського видання, — але ця стаття, з випадами проти молодшого покоління галицьких поетів, що коло 1905 р. приступало до літературної роботи, для теперішніх часів звучить анахронізмом. Досить того, що автор замітки наприкінці бажає поетові якнайпродуктивніше зустріти свій двадцятип’ятилітній ювілей, який нібито має наступити незабаром, тимчасом як цього року минає вже тридцять