Для третьої — «Співають коло червоної брами» та «На пасіці». Спочатку автор не виходить з зачарованого кола олесівських настроїв і тем:
Раз хмарка світлим ранком, Під згуки водних лір, Легким своїм серпанком Повúла чоло гір. Струмки кресали скелі Й гукали їй: лети, Бо ми тоді веселі, Коли ридаєш ти.
З «палом-травою» і «улюбленим цвітом-Огнецвітом» з’являються у Слісаренка лексикон і ритми другого його вчителя — Чупринки:
Хай в душі твоїй, як хвиля, Ніжний родиться мотив, І летить під час весілля Нерозважний юний спів.
А ще далі Слісаренко вклоняється перед великими літерами і невиразними займенниками — «чиєсь», «хтось», «чиїсь», «щось», переймаючи їх од своїх найближчих кастальських товаришів та сусідів:
Хтось жалібно стогне в бур’янах придорожніх… Хтось рани неба роз’ятрив… Серце чиєсь кров’яніє на камені… У морі Чорному на білім камені Чиїсь жорстоко підтяті крила…
Занадто сильно піддається наш новий кастальський жрець впливам чужої індивідуальності!
Але, підпадаючи чужим впливам, Слісаренко разом з тим помалу перетравлює їх у собі, використовує їх, як певний учебний матеріал. То поставить перед собою задачу підібрати вишукані рими, і тоді кокетує такими созвучностями, як «самогубців — Синьогуб цвів»; то захопиться грою звуків, почне бавитися франтовитими, а проте штучними й неглибокими алітераціями: «думу дума дуб дібровний», «золотисто зомлівають над землею змії-дзвони»; то, нарешті, поженеться за образом, за влучним і гострим словом, — стане вигадувати такі порівняння, як
в’яжуть важкі снопи вечорові зірниці,
але кінець кінцем все це — проби пера, етюди для будучої картини, школа поетичної техніки, «опыты», — як у Брюсова. Таке враження — принаймні на мене — справляє Слісаренкова книжка.
Як ориґінальний поет, Слісаренко почав виходити на власну стежку тільки недавно. Лежить та стежка не через наслідування Олеся та Савченка, а через ті багаті образами спроби, які нерідко надибуєм у збірці. У Слісаренка є дар поета-живописця:
За день квіткам тепла доволі Налляло сонечко в чарки… Весняна ніч вплела у коси
