Перейшовши всі муки грішних, він вступає на Єлисейські поля, і там батько Анхіз показує йому нероджені душі нащадків, оповідає про майбутню славу його роду, до часів Цезаря Авґуста. В 7-й пісні перед нами царство Латина; коротка історія дипломатичних зносин і початок війни з тубільцями. В 8-й Еней їде шукати помочі до царя Евандра; пливе вгору, проти Тибрової течії, і там «бачать оддалеки стіни і замок і де-не-де дахи домів, — все те, що нині могутність Риму зрівняла з небом і що тоді було незначним Евандровим царством». Евандр дає помічне військо під проводом свого сина Паланта, а богиня Венера приносить Енеєві зброю, викувану Вулканом. 9-та пісня оповідає про напад царя Турна на троянський флот (який боги обертають у німф) і табір та про геройську смерть Евріала і Низа. Десята містить в собі нараду богів, де Юпітер наказує богам не встрявати в боротьбу, бо «доля сама знайде стежку». Одинадцята містить похорон Паланта та початок мирових переговорів між Енеєм і Латином. Дванадцята — останній бій і поєдинок Енея з Турном, після чого Еней має взяти шлюб з Лавінією, дочкою Латина, і стати царем Лація. Відношення «Енеїди» Котляревського до «Енеїди» Верґілія Форма
«Перелицьовуючи» «Енеїду» Верґілія, Котляревський перш за все значно її скоротив. Його «Енеїда» має всього 6 частин і 7500 коротких ямбічних рядків. Перша частина коротенько переказує першу й четверту пісні Верґілія (пісні 2 і 3, оповідання Енея про свої пригоди пропущено зовсім); друга — п’яту; третя — шосту; четверта — сьому. П’ята частина дає стислий перегляд змісту двох пісень: восьмої (строфи 1—45) і дев’ятої (строфи 46—141); а шоста навіть трьох — десятої (стр. 1—73), одинадцятої (строфи 74—118) і дванадцятої (стр. 119—171). Найбільш лаконічним і найменш інтересним являється Котляревський в перших двох частинах своєї поеми, де він підлягає впливу інших жартівливих поем. В частинах третій і четвертій талант його розгортається, і травестія перетворюється в широку громадську сатиру. Масштаб оповідання поширюється; з’являються епізоди і образи, які не мають певної паралелі у Верґілія, — такі: картина пекельних мук і описання воєнних зборів у Лації. Частина п’ята і шоста дають стисле коротке оповідання, дуже близьке до латинського тексту; подекуди трапляється навіть дослівний переклад латинського виразу. Гумористична вигадливість слабшає, творчість підупадає.
Чим же керувався і щó саме випускав Котляревський, переробляючи латинський текст? На це питання можна одповісти, хоча б порівнявши шосту пісню Верґілія з третьою частиною Котляревського. У Верґілія після коротенького оповідання про висадку Енея і перше побачення з Сивілою читаємо, як, вертаючись до своїх кораблів, знаходять троянці на узбережжі труп знаменитого троянського сурмача Мізена і, спаливши тіло, насипають високу могилу. Римський поет розробляє цей епізод докладно, бо має на думці пояснити своїм переказом назву Мізенового мису, недалеко від теперішнього Неаполя. У Котляревського цього епізоду немає зовсім. Далі центральним місцем в 6-й пісні Верґілія, без сумніву, є візія Енея і пророцтво Анхіза про дальшу долю троянського народу, — яке займає трохи не чверть всієї пісні (вірші 679—892). У Котляревського ввесь зміст його викладено в двох неповних строфах:
Енею, годі вже журитись: Од його має розплодитись Великий і завзятий рід; Всім світом буде управляти, По всіх усюдах воювати, Підверне всіх собі під спід. І римськії поставить стіни, В них буде жити, як в раю; Великі зробить переміни Во всім окружнім там краю; Там будуть жить та поживати, Покіль не будуть цілувати Ноги чиєїсь постола…
Отже, все, що є в «Енеїді» специфічно римського, що становить її ідею — патріотичні тиради про вище покликання Римської держави, топографічні екскурси, епонімні леґенди — все це у Котляревського місця не має.
