Українське письменство - Микола Зеров

1920. — С. 34. ">[68] знаходимо такий епізод: «Давайте видамо, — говорить авторові спогадів Коцюбинський, — давайте видамо ще один альманах. Щоб складався він з творів інтеліґентського життя. Щоб одбивав в собі духовні інтереси нашого часу і щоб містилися в ньому твори найновішої літературної, так мовити б, техніки та продукції». Обом закликам довелось зустріти гостру одсіч. Ідея інтеліґентського альманаху Коцюбинського викликала саркастичну відповідь з боку Грінченка: «Устрицями пахне од вашого заклику», а неясні поривання Вороного поставили його під сувору критику і батьківську науку — д-ра Ів. Франка.

Франкові здається, що, мріючи про поезію «без тенденційної прикмети» («чисте мистецтво!»), Вороний хоче одвернутись од життя, покинути «загальних питань море синє», забитися «в тихий залив свого серця», затуманити чисте скло творчості —

Рожевих пестощів туманом, Містичних візій океаном.

Для нього поет — безпосередній відгук на сучасність, і важливе в його творчості те, що він пише — інше приложиться. Адже ж

             …Слова — полова, Але огонь в одежі слова — Безсмертна чудодійна фея, Правдива іскра Прометея[69].

Слова Франка, грінченківська репліка в розмові з Коцюбинським покладають межу межи старшим — консервативним — і молодшим, радикальнішим поколінням в українській поезії та прозі 1900-х рр. Молодші плекають в собі культ слова, цікавляться питаннями техніки, шукають ефектів слова. Старші часто примушують художнє слово служити тим чи іншим політичним, соціологічним, педагогічним завданням, і питаннями змісту цікавляться далеко більше, ніж питаннями техніки, форми та зовнішньої елеґантності.

*

Але коли старше покоління репрезентоване в поезії іменами Франка та Грінченка, хто представники літературної молоді 90-х та 900-х рр.? Можна назвати кілька імен, але школи вони не творять — різної вдачі, різної міри таланту, з різними художніми нахилами, іноді далекі один од одного територіально і між собою не знайомі. Це перш за все — Леся Українка і київський гурток: Славинський, з яким вона перекладала Гайне, Старицька-Черняхівська, Стешенко; сюди ж належить ще молодий учений, філолог-орієнталіст Агатангел Кримський, що перекладає для української публіки «Шагнаме» і Гайне і, пересаджуючи на ґрунт української мови екзотичні рослини Сходу, в своїх ориґінальних віршах дає зразки як на свій час тонкої та елеґантної лірики. З повним правом відносим сюди і Миколу Чернявського, прегарному таланту якого ніколи не ставало твердості та викінченості, і Миколу Вороного, що, може, старанніше, ніж хто з тогочасних поетів, обробляв та обточував свій вірш. Тут же містимо ми і двох представників наддністрянської України — буковинця Й. Маковея та галичанина Богдана Лепкого, обох ніжних елегійних ліриків.

Найпочесніше місце серед всієї групи належить Лесі Українці (Ларисі Петрівні Косачівні, потім в замужестві — Квітка).

В творчості Л. Українки виразно знати два періоди: перший до 1903 р., котрий з багатьма оговорками можна локалізувати як київський, період порівнюючого здоров’я фізичного, і другий — після 1903 р. — період ненастанних блукань по закордонних курортах і грізного, невблаганного зростання хвороби. До першого періоду відносяться виключно її ліричні твори, зібрані трьома книжками: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Вже в «Невільничих піснях» 1895—1896 р. почувається велика лірична сила автора, що владно охоплює читача та що примусила колись Івана Франка признати: «…від часу шевченківського «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цієї слабосилої хворої дівчини…» Другий період весь зайнятий більшими речами — драматичними діалогами, драматичними поемами, драмами. Нахил до драматичної форми помічався у Л. Українки і раніше, тепер вона (ця форма) панує майже неподільно, стає основним виразом поетичної думки, поетичних концепцій. Низка драматичних творів починається «Вавилонським полоном» та «На руїнах». За ними йдуть «Йоганна, жінка Хусова», «Одержима», «Кассандра», «У пущі», «На полі крові», «Руфін і Прісцілла», «Лісова пісня», «Камінний господар», «Адвокат Мартіан», «В катакомбах», «Айша та Мохаммед», «Орґія»; поеми — «Одно слово», «Віла-посестра» та «Ізольда Білорука». Писалися всі ці поеми і драми під пароксизмами хвороби, при високій температурі, — «в припадках умопомешательства», як свідчила сама авторка; але разом з тим вони такі сильні: колоритний язик (Л. Українка орудує величезними лексичними багатствами), стислий, надзвичайно сильний вірш, майстерний діалог, мистецькі характеристики роблять їх справжніми шедеврами української поезії. Деякі з них, як «Камінний господар» або «На полі крові», являються відгуками на всесвітні сюжети. Але традиційних трактовок у Лесі Українки немає. Вона по-своєму переробляє і образ Дон Жуана в «Камінному господарі» і образ Юди в «На полі крові», всюди вносить своє трактування, дає свою власну версію. Після Шевченка, поруч