Українське письменство - Микола Зеров

В 1917—1918 рр. Семенко був уже не одинокий. Він стояв в лаві молодих поетів, що хотіли прищепити українській поезії новий зміст, спираючись на студії над російськими поетами. Тільки в той час, як Семенко читав Маяковського, другі, як Загул та Савченко, вивчали Бальмонта та символістів, треті, як Рильський, перейшовши Блока та Іннокентія Анненського, повертали до неореалізму та пушкініанства, четверті, як Тичина, читали все, щоб заховати його в собі, витягти з прочитаного мальовничі засоби, а потім все те на свій український лад переплавити у власній поезії.

Російська символічна поезія 1900-х та 1910-х рр. мала величезне значення для українських поетів. Вона поширила їх поетичний світогляд, перекинула їм містки до найновішої французької та німецької поезії (нарешті український поет в масі став віч-на-віч з першими джерелами). Вона ж поставила перед авторами і високі технічні вимоги. Питання метру і ритму, рими і асонансу якнайживіше починають інтересувати поетів. Коли в 1919 р. виникає товариство «Музаґет», при ньому зразу ж складається студія для обмірковування теоретичних і технічних питань мистецтва.

Число поетів, що виступили по 1917 році, досить велике і, на жаль, дозволяє тільки на групові характеристики.

Крайню ліву українського Парнасу займає під знаком футуризму Михайло Семенко. Лірик, не скупо обдарований від природи, він не вміє, проте, згущати своїх настроїв, не вміє плекати своїх творів в собі — «до дев’ятого року», як гіперболічно радив Горацій, а тому кожний окремий твір його нижче справжньої міри його таланту. Окремі щасливі образи й слова часто розпливаються у нього в потоках води. Під опікою Семенка, в тіні його манери, спочиває молодий автор Вол. Ярошенко. Трохи правіше стоять Вас. Еллан і Вас. Чумак, політична поезія котрих тільки іноді використовує прийоми футуризму. (До речі, у Чумака особиста лірика далеко цікавіша його «циклів соціального»!). Далі ми б поставили наших символістів: Я. Савченка, Д. Загула, Д. Дудар. Савченко — поет афектований, але сильний. «Огонь… Сонце…, а Савченко на ці гарячі й творчі стихії уперто накидає чорний серпанок. Джерела світла і життя виступають мертво і жовто на смертельно-чорному фоні» (Ніковський). Загул — прекрасний технік вірша, поет, що іноді сильно може озватися на злобу дня. До символізму його відносить друга його книжка «На грані», що вся трактує про «потусторонній світ», про «фантомність» людської творчості і вся якось обезбарвлює рухливий, многокольоровий околишній світ.

Ще далі направо розмістилася група поетів-естетів, що попрощалися з символізмом або ніколи через нього і не проходили, що належать неореалізму, що уважно заглиблюються в роботу над віршем. Тут — і Волод. Кобилянський, і Филипович (Зорев), і Терещенко, і Слісаренко, автор «Чернички» й «Посухи» (бо… куди кінець кінцем приведуть цього поета його творчі блукання, невідомо), і кокетливий співець спокою, автор «Червоного вина» та «Високої келії» Максим Рильський.

Цілком осторонь од усіх розклав своє шатро Павло Тичина, найглибший і найориґінальніший представник всього поетичного покоління. Своєрідна романтика Тичини не сахається символічної мови, інколи говорить язиком футуризму, а то — нараз почнуть в ній розцвітати натхненні очі предків, і вона враз поглиблюється, потрапляючи на вікові піснетворчі традиції, відтворюючи з глибини жалібний голос народної пісні та поважний речитатив народної думи. Автор «Золотого гомону», «Скорбної Матері», «Плуга», «На майдані коло церкви», Тичина глибоко відчув народну трагедію останніх років і яскраво явив її всенародним очам. Тичина-лірик, автор: «Квітчастий луг і дощик золотий», «Арфами, арфами», автор «Енгармонійного» і «Пастелів», зруйнував готові форми української лірики і висунув нові, свої й своєрідні, ще нечувані й небачені. І завжди він говорить своє і від себе (на його поезії затерті всякі літературні впливи), знаходить особливі стежки до свого читача. Покоління Тичини надто багато читало росіян і часто той вплив виказувало. Тичина цілковито перетравив його. Він — своєрідна рослина з українського поля.

На цім можемо кінчити наш огляд нової української поезії.

Починається вона для нас в кінці 90-х та на початку 900-х рр., коли українські поети (не всі, а деякі, радикальніші) вперше відчули весь жах старого українського сентименталізму в ліриці, того штучного і присолодженого стилю, що став ніби обов’язковим, всю старомодність зменшених форм та псевдонародної наївності, всю застарілість наївних побивань над селянською недолею, всю непотрібність безсилих та безтемпераментних переспівів політичної музи Шевченка. Забажали нового, забажали «хоч трохи наблизитися до течій та напрямків європейського письменства», стати на нових шляхах, «де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що од віків манить нас незглибною своєю таємничістю…». Тільки не всім повелося однаково. Одні прагнули нового і не мали сили до нього добитися; другі мало говорили про нові напрямки, а проте в своїй поезії справді принесли нову дійсність, новий стиль (Леся Українка).

На протязі 20—25 літ три покоління виступають перед нами, кожне зі своїм поетичним доробком. Вже перше покоління, покоління Л. Українки, Чернявського та Кримського (1867—1872 рр.), так чи інакше увільняється од старо-сентиментального стилю, що був панував в українській поезії. Друге покоління — покоління «Молодої музи» в Галичині, Олеся та Філянського на Україні (1878—1885 рр.) — вносить артизм в оброблення вірша й підносить його культуру. Але справжнє піднесення української поезії з’являється з третьою і наймолодшою ґенерацією (1890—1900 рр.) Ця ґенерація, без всяких сумнівів, уважно й серйозно береться до студіювання багатої і різноманітної російської поезії 890-х та 900-х рр. од Бальмонта до сучасного Блока і акмеїстів, захоплює в своє поле зору і російський футуризм з Сєвєряніним та Маяковським, виробляє на російських поетах нову й химерну віршову техніку, поширює ідейні обхвати української поезії. Спочатку поезія її з’являється в світ вся позначена російськими настроями (ранній Семенко), але згодом вона спромагається на свої власні ходи, аж поки не появляє П. Тичину, що зумів поєднати і водно переплавити технічні тонкощі чужої школи і своєрідні особливості українського поетичного мислення.