Українське письменство - Микола Зеров
*
Зовсім іншу — організованішу, — так мовити б, картину літературного життя уявляємо ми, переходячи од покоління Лесі Українки (1867—1872 р.) до нової ґенерації поетів, що йде заступити і заступає його в українській поезії 900-х років. На російській Україні змінилися умови існування українського слова. Замість альманахів, в яких коли не коли виливалися живі сили письменства, став можливий журнал і разом з ним літературне групування. «Літературно-науковий вісник», в 1907 р. перенесений до Києва, в цьому розумінні відіграв незначну ролю. Позбавлений з 1908 р. редакторської руки Франка, млявий і малорухомий, він друкував поетів, бо так було заведено, бо до редакції поступали рукописи, а після статей в тексті завжди зоставались білі плями… Охітніше збирались поети коло другого органу — «Української хати». Редакції «Хати» пощастило зібрати під своєю стріхою обидві зорі тогочасної української поезії — О. Олеся і Г. Чупринку, галичан — Лепкого, Пачовського, Твердохліба, наддніпрянців — Неприцького-Грановського, Будяка, М. Рильського і т. д. Напрямку, школи поети «Укр. хати» не зложили: вони приходили туди кожен зі своїми темами, зі своїми настроями, зі своїми ритмами та мелодіями…
В Галичині літературне об’єднання було тісніше і зав’язалося раніше, ще на початку 1900-х років. Там гурток молодих поетів зібрався спочатку коло журналу «Світ», а потім заложив своє видавництво «Молода муза». До гурту «Молодої музи» увійшли відомий уже нам Б. Лепкий (зі старшого покоління, нар. 1872 р.), Василь Пачовський, уже прославлений еротичний поет (збірка «Розсипані перли»), прозаїк Яцків, поети — Петро Карманський, Остап Луцький, Сидір Твердохліб, Стефан Чарнецький і др. «Живе почуття дійсності, відраза до шаблону, пристрасне шукання правди в обсервації і вислові — ось що характеризує тих молодих писателів і велить нам покладати на них найкращі надії», — так писав Франко про перші виступи молодомузців. Далі і він, і «Літературно-науков. вісник» трохи змінили своє до них відношення… Мотиви ліричної творчості як першорядних, так і другорядних представників «Молодої музи» — горда самотність, висóти духу, погорда до суспільності — в значній мірі підказані мотивами сучасної їм польської поезії — Тетмаєр, Каспрович, Виспянський — звідти у багатьох із них і форма вірша, що незрідка буває заснований на принципах силабічної версифікації поляків. Один з небагатьох, що твердо встояли на позиції метротонічного вірша, — найталановитіший представник групи Петро Карманський. Вихований в Італії, він виробив свій літературний смак на Леопарді та Кардуччі. Чимсь романським одзивається його декламаційний пафос, його афектація, його ефектний песимізм. «Прискорбна є душа моя до смерті», «В моїй душі страшна порожня, мов в зимній келії чернця» — ось звичайні формули і порівняння Карманського. Життя — «пливем по морю тьми», «evviva la morte!…». Бог — «на облаках кадила сидить Всесильний Цар, істочник всіх страждань…». Нагадує Карманського і афектованим стилем, і індивідуалістичними настроями Стефан Чарнецький, але, на жаль, в мові його повно полонізмів, а в будові вірша — силабічної системи.
Період розцвіту «Молодої музи» був недовгий. «Поза викінченою формою, — пише один критик, — у них мало було нового змісту, і галицька муза померкла в тіні творчості Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Олеся, В. Винниченка, О. Кобилянської». І ліризм починає міліти й вичерпуватись, і кінець кінцем всі молодомузці сходять або на шлях громадської сатири, або на манівці патріотичної драми. Стефан Чарнецький в другій своїй книзі «В годині задуми» більшість циклів віддає враженням військового життя, містить там і свій вірш «Іванові», що був співався як пісня по галицьких околицях в часи великої війни:
Іване без роду, Іване без долі! Куди не ходив ти, чого не видав? У спеку і стужу, у лісі і в полі — Ти гинув, а славу сусід добрий взяв. На сербських зарінках лягла твоя сила, На млаці волинській твій гріб вже присів. І серед Поділля сіріє могила, Де впало в двобою двох рідних братів. Подільські берези й покутські тополі Шумлять все по тóбі, що марне ти впав… Іване без щастя, Іване без долі! Ти гинув, а славу сусід твій узяв…
Василь Пачовський, розпочавши з патріотичної символіки в «Сні української ночі», пише патріотичну драму «Сонце Руїни» во славу Дорошенка і «Романа Великого», во славу української зброї і державності. І Петро Карманський теж покидає інтимну лірику для політичного фейлетону, для «віршованої прози» своїх «Al fresco»:
