З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

Стецько далі зауважував, що про цю команду Гітлера довідався його «міністр закордонних справ», тобто В. Стахів, від міністеріяльного радника, який, мовляв, протоколював розмову на цій нараді. Але такі «зауваги» пана «прем'єра» є, звичайно, сумнівними. По крайній мірі, досі не існує документальних свідчень про зміст такої розмови в штаб-квартрирі Гітлера.

Того ж 5 липня 1941 р. був заарештований у Кракові Степан Бандера. За словами Я. Стецька, на нього було «накладено почесний арештеренгафт». Даремно Стецько 3 і 4 липня посилав вірнопіддані листи — привітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу, Іоахіму Ріббентропу, Беніто Муссоліні, навіть фюреру іспанських фашистів Франціско Франко та поглавнику хорватських усташів Анте Павелічу з визнанням щирої вірності ідеям фашизму та з надією отримати підтримку бандерівській затії. 7 липня довелося також писати на ім'я І. Ріббентропа, міністра закордонних справ імперської Німеччини, «виправдальну заяву». Але нічого не допомогло. Гітлерівці вимагали негайно припинити самоініціативу «націоналістичного ентузіазму» й відмовитися від вчиненої акції.

Дев'ятого липня о 4-ій годині дня «прем'єра» Стецька заарештувало гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється «за дорученням Райхсрегірунгу» (тобто імперського уряду) та що він має негайно прибути в Берлін. Стецька було відвезено в будинок львівського гестапо. «На вечерю гестапо принесло… какао з хлібом», — зазначив поверженйй «прем'єр». 44 Далі шлях Стецька лежав у Краків, «столицю» генерал-губернаторства, а затим у Берлін, до полковника Абверу Е. Штольце. П'ятнадцятого липня його разом з Бандерою було звільнено «з забороною опускати Берлін та з обов'язком голоситися на поліцію», — уточнював Я. Отецько. Тут, як бачимо, все сталося без афектів і стресів.

Після розгону «уряду» Я. Стецькові,С. Бандері та іншим функціонерам ОУН часто доводилося виправдовуватися, каятися, писати різні пояснення — «ерклерунги», «комунікати», «меморандуми» чи просто вірнопідданчі заяви.

Так, в «Комунікаті», датованому 4 серпня 1941 р., бандерівці запевняли гітлерівців:

Ще в першому «меморандумі», складеному С. Бандерою, О. Гасиним, І. Габрусевичем та В. Стахівим і датованим 23-м червня 1941 р., бандерівці досить завзято запевняли німецькі власті, що вже створилось немало підстав для багатосторонніх політичних порозумінь між українськими войовничими націоналістами і гітлерівською Німеччиною для «великої співпраці». «Меморандум» всіляко доводив, що «новий порядок в Європі аж ніяк неможливо будувати без України» (тобто українських націоналістів — бандерівців). Тут же автори відверто натякали, що ще в 1938 р. Виникли в Європі дві держави-сателіти гітлерівської Німеччини — Словаччина фашистів Тісо-Глінки і Хорватія усташів Анте Павеліча, та що, порівнюючи з цим, «українська проблема є набагато важливішою…» 46

Однак найвищої завзятості досягли бандерівців в «меморандумі», посланому в Берлін 14 серпня 1941 р. Цей документ досить розгорнуто представляє засади співпраці українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною у трьох вимірах — в минулому, сучасному і майбутньому. Подамо основні позиції документу.

Визначення минулих умов співпраці подано в підрозділі «Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною». Тут, закрема, вказується:

Далі автори «меморандуму» переконують гітлерівців у тому, що в Східній Європі в протистоянні проти Росії необхідна незалежна Українська держава: «Україна стане посередником між Німеччиною, як провідною силою перебудови (тобто створення «нового уряду» в гітлерівському варіанті — В.М.) та іншими народами дотеперішньої московської імперії…»

В підрозділі «Основи українсько-німецької дружби» вказано:

В підрозділі «ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною» бандерівці, незважаючи на «ліквідацію і приборкання створеного у Львові українського державного уряду», запевняють гітлерівців у тому, що «обстоюють дальшу тісну співпрацю з Німеччиною».

І на завершення в «меморандумі» вже вкотре повторено: «Німеччина повинна бути зацікавлена в тому, щоб співпрацювати з ідейними, динамічними українськими силами, котрі спричинилися до цієї співпраці з ідейних, політичних і патріотичних причин». 49

Цілком зрозуміло, що цей «меморандум» абсолютно ясно визначає політичну позицію ОУН-бандерівців у час війни.

Ярославу Стецькові як безпосередньому творцеві «Акту 30 червня» і створеного ним «уряду» доводилося виправдовуватися перед гітлерівцями найбільше. Він часто писав у Берлін різні так звані «ерклерунги». Це були, звичайно, не «заяви», а «пояснення», хоч на німецькій мові слово «ерклерунг» означає і те, і друге. В одному із них, де зверху розмашистими літерами було написано «Jaroslaw Stecjko», він писав: «Я заявляю відкрито і щиро, що я завжди розглядав і розглядаю німецький райх як друга України». 50

Особливо цікавий з такого ж погляду документ «Мій життєпис». Це не просто автобіографія, яка звичайно додавалася до службових документів, а цілий біографічний трактат, сповідь і виправдання за «Акт 30 червня» перед гітлерівцями. В архівній справі їх аж два: німецькою та українською мовами. Там і тут проведена правка рукою самого Стецька. В документі особливо вражає те, що хоч автор і пише, що «студіював право і фільозофію у Львові, а короткий час у Кракові», а затим в ОУН був «ідеольогічно-політичним ляйтером (керівником)» і «політляйтером і редактором», текст виглядає примітиівно-убого. Здається, що цей «життєпис» писала малограмотна людина з примітивним літературним знанням.

Спочатку Стецько подає коротко свої біографічні дані — від гімназійних років до часу написання даного «життєпису». Автобіограф старається виділити моменти свого «революційного» буття з наміром сподобатися читачам-гітлерівцям. Наприклад: «…Пересидів понад два місяці у тюрмі у зв'язку з атентатом на совітського консуля у Львові…» 51 Тут, звичайно, мається на увазі вбивство не консула СРСР у Львові, а секретаря радянського консульства А. Майлова в жовтні 1933р.».

Далі Стецько жалівся:

В другій і третій частинах «життєпису» Стецько досить виразно і відверто розкриває свій світогляд і політичні наміри. Тут він, зокрема, зазначає:

…Тут Стецько і ставить, як він висловлюється, «штанд-пункт» у своєму «життєписі».

Яким був «Акт 30 червня 1941-го»

Питання це складне не за своєю суттю, а тому, що на нього було і є багато суперечливих, а часто полярно протилежних, відповідей. Ми ж не ставимо завдання висловлювати свою точку зору, свою позицію трактувати подію чи явище в своєму світоглядному баченні. Ставимо, перш за все, завдання відповідати документально, як кажуть, першоджерелами, або свідченнями безпосередніх учасників, сучасників подій і явищ, співтворців порушуваних процесів. По-друге, притягнути до відповідей багатьох атворів — істориків, політологів, літераторів, які аналогічно чи суперечливо трактують погляди і дії творців цих подій, процесів і явищ. Читачі, думаю, на основі попередніх матеріалів вже склали свою думку про «Акт 30 червня 1941-го».

Однак, звернемося ще до доволі своєрідної характеристики й оцінки «Акту 30 червня», поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті «Чому я згадав про «Акт 30 червня»?», надрукованій