З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

Важко повірити, що бандерівці вголос трактували німецьку армію «як гостей», та й ще «на базі рівноправності». Це вже Стецько-«Карбович» написав пізніше. Текст промови, з якою виступав Стецько на «великих зборах» 30 червня 1941 року у Львові, досі невідомий, його неподають ні Стецько, ні інші націоналістичні автори. Його, звичайно, приховують. Однак, ми можемо повірити отцю Гавриїлу Костельнику щодо тих стецькових погроз, з якими він звернувся до противників бандерівців у своїй промові. Нижче ми подамо кілька документів, зміст яких відзеркалює настрої бандерівців того драматичного періоду.

Що ж до самого «рішення № 1» — «Акту проголошення (відновлення) Української Держави», то тут йшлося про те, що ОУН «волею українського нараду» (все це, звичайно, несусвітня брехня, ніхто не питав думки народу, тим більше бандерівці! — В.М.) проголошує (відновлює) українську державність. Справа в тому, що Бандера та його спільники досить серйозно вагались «проголошувати» чи «відновлювати» Українську державу. В документі, який зберігається у Києві в ЦДАВО України та іменується як «Акт проголошення Української Держави», слово «проголошення» закреслено і тут же дописано слово «відновлення» рукою самого ж Я. Стецька, бо підпис і правка в тексті цілком ідентичні. Так «проголошували» чи «відновлювали» українську державність бандерівці 30 червня 1941 року у Львові?

На це питання відповісти досить важко, бо цей «великий державний акт», виявляється і представляється так, як хочеться тому чи іншому інтерпретатору. Відомий політолог Іван Кедрин (Рудницький) в статті «Чому я згадав про «Акт 30 червня»?» пише про три різні тексти цього документу, що, на його думку, применшує вартість «акту» «з огляду новітньої історії України». 40 Це надзвичайно важливо не тільки «з огляду новітньої історії України», але й елементарних міжнародних правових норм.

А головне, численні націоналістичні автори, майже всі без винятку, виключать із документу пункт «3». Виключає його і сам Я. Стецько в своїх «спогадах», і К. Паньківський в книзі «Від держави до комітету», а тим більше виключають його нинішні шанувальники й інтерпретатори «Акту» — надто вже копрометує він його творців та нинішніх апологетів, викриває їх політичну позицію й етику, а, головне, суть справи. Однак поборники українського інтегрального націоналізму не в силах все це приховати.

Ось він, пункт 3 «Акту 30 червня 1941-го»:

О, як бояться розголосу цього пукту і як його приховують минулі і нинішні інтегральні націоналісти в Галичині! Але чи питали вони тоді український народ його народну, національну думку? Не питали, звичайно. Чи хотів український народ «тісної співпраці і співдії» з фашистською Німеччиною, щоб «під проводом Адольфа Гiтлєра» визволитися «з-під московської окупації»? Не хотів, зрозуміло. Та й чи можливо звільнитися від одного тирана (Сталіна) за допомогою іншого тирана (Гітлера)?

Якраз з точки зору вище поставлених питань цікава бандерівська «Декляряція Правління Української Держави», видана Я. Стецьком та його помічниками відразу ж після здійснення так званого «Акту 30 червня». Наведемо «декляряцію» повністю:

«ДЕКЛЯРЯЦІЯ ПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Коментарі зайві.

Що відбувалося після проголошення «Акту»

Ейфорія з «Актом 30 червня 1941-го» тривала лише кілька днів. Першого липня 1941 р., на наступний день після проголошення «акту», в місті з'явилися оголошення і летючки. Функціонери ОУН-бандерівців спішно роз'їхалися в населені пункти Галичини шукати підтримки і схвалення у народу. Проведені ними «вітальні збори» з «урочистими» арками в окремих селах і містечках, на яких, звичайно, віддавлась перевага вихвалянню «побідоносної німецької армії та її фюрера», безапеляційно оголошувались «народним плебістом». Однак, окупаційна преса, яка почала видаватися тими ж націоналістами з дозволу та на догоду німецьких окупаційних властей, категорично замовчувала «Акт 30 червня». Навіть газети, які підпорядковувалися безпосередньо ОУН-бандерівцям, повідомляли про «великі», «народні» і «національні» збори у Львові досить стриманно, або промовчували. Зате на шпальтах газет на всі лади вітались і вихвалялись гітлерівці.

Тон в усій цій буфонаді, а затим мовчанню, задало послання митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., спочатку опубліковане в «Українських щоденних вістях», а затим передруковане в усіх окупаційних газетках. Тут митрополит поштиво вітав «Акт 30 червня» та вихваляв акцію гітлерівської окупації. Наведемо це послання повністю:

Це вихваляння війни, «розпочатої в ім'я Боже» (подумайте, який цинізм!) отримало продовження (правда, вже без згадування «Акту 30 червня») в «пастирському слові», виданому митрополитом Шептицьким 5 липня 1941 р.: «З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога починається нова епоха нашої Батьківщини. Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освобождения від ворога… Щоби Всевишньому подякувати за все, що дав і упросити подібних ласк на майбутнє, кожний душпастир відправить у найближчу неділю по отриманні цього заклику благодарственну Богослужбу та по пісні «Тебе Бога хвалим…» внесе многолітствія побіднонісній німецький Армії та Українському народові…»

Таким чином, напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз глава греко-католицької церкви назвав «справою в ім'я Боже»! Розвиваючи думку митрополита в його «пастирських посланнях», душпастирі цілком категорично твердили, що «Гітлер — Божий вождь, і війна — то є війна Божа. Тут не б'ється чоловік, а Бог в чоловіці, рука Божа йде вперед і побиває ворога».

Незважаючи на все це «тріумфальне» шумовиння, все ж і клерикальні кола, й окупаційна націоналістична преса, і націоналістичні функціонери на місцях говорили і писали про «Акт 30 червня» досить стриманно і неврівноважено. Що ж сталося?

Справа в тому, що гітлерівцям бандерівські затії аж ніяк не сподобалися і розцінювались однозначно як підступне самовправство, вияв крайнього екстремізму і непослуху, непростиме хуліганство кишенькових політиканів. Такого гітлерівці не дозволяли нікому і не прощали нікому. Непослух бандерівців добряче розсердив нацистів, які аж ніяк не бажали мати якихось (хоч і примітивних) політичних конкурентів у своєму тріумфальному «поході на Схід».

Тому вже 1 липня 1941 р. голову «уряду» Ярослава Стецька було попереджено негайно згорнути і «розв'язати» цю затію. «Уряд» бандерівців, по суті, проіснував неповний тиждень, якщо тільки можна його діяльність назвати «урядуванням». Як писав у своїх спогадах Я. Стецько,» 5 липня 1941р. відбулася нарада в головній квартирі Гітлера в справі нашого уряду і державності у приявності Кайтля, Ріббентропа, Гіммлера, Канаріса. На нараді після декількох хвилин Гітлер вирішив, незважаючи на пересторогу Канаріса, що «українські націоналісти — це фанатичні борці і ідеї української державності не можна легковажити», а, звертаючись до Гіммлера: «Parteigenosse Himmler, machen Sie Ordnung mit