Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

другий день у найвищому блаженстві. Сінник на землі, я — на сіннику. Із двох плащів один править мені простиралом, другий — ковдрою. /3/ Сніданок такий, що його вже не зробиш скромнішим, бо й готовий за якусь там годинку; не обходиться без сушених фіг та без воскових табличок[302]. Фіги, якщо є хліб, я вживаю замість присмаки, якщо нема — замість хліба. Кожен будень вони роблять мені новим роком, я ж роблю його сприятливим і щасливим своїми добрими помислами й піднесеністю духу, а він лише тоді сягає найвищого злету, коли, відкинувши все чуже, знаходить спокій завдяки тому, що нічого не боїться, а багатство — завдяки тому, що нічого не жадає. /4/ Віз, яким їду, — звичайний, селянський. Мули спроквола шкандибають, і лише тим шкандибанням засвідчують, що ще живі. Погонич ступає босоніж, але не через спеку. Роблю над собою зусилля, аби повірити, що я охоче б видавав себе за власника того воза — все ще (яке безглуздя!) соромлюсь того, що правильне. Тільки-но зустрінеться нам якийсь багатший, з супроводом, повіз — тут же червонію. Ось тобі й доказ: те, що вітаю, що схвалюю, ще не має в моїй душі сталого, несхитного осідку. Хто паленіє від сорому, їдучи у простому возі, той хизуватиметься пишною колісницею. /5/ Мої успіхи, як бачиш, незначні: ще й досі соромлюся прилюдно вдовольнитись малим. Усе ще непокоюся думкою переїжджих. А треба ж на повний голос висловитися всупереч погляду, що його дотримується увесь людський рід: «Божеволієте, хибите, захоплюєтеся зайвим і нікого не оцінюєте відповідно до його вартості! Коли ж ідеться про майно, то тут ви найдоскіпливіші рахівники — все обміркуєте зокрема: кому позичити гроші, кому зробити послугу (бо й це записуєте до видатків); /6/ у того, — розважаєте, — великі посілості, але й борги не менші; гарний у нього дім, але вибудуваний чужим коштом; ніхто так скоро не придбає добірної челяді, але ж при тому не сплачує боргів, а якщо і поквитається з вірителями, то сам залишиться без шеляга. Чому ж то в усіх інших вправах ви не доскіпуєтесь, не вивідуєте, чого варта людина сама по собі?» /7/ Ти вважаєш когось багачем через те, що навіть у дорогу бере з собою золотий посуд, через те, що має орні землі в усіх провінціях, через те, що в товстелезну книжку вписує своїх боржників, через те, що підміської землі у нього так багато, що йому заздрили б і тоді, якби мав її стільки навіть у пустельній Апулії. Ти все тут перерахував, а він таки вбогий. Чому? Та тому, що багато винен. — «Дуже багато?» — Все, чим володіє, те й винен. Хіба що, на твою думку, є різниця, чи він заборгував у якоїсь людини чи у фортуни. /8/ Яке ж то має значення, що мули у нього вгодовані й однієї масті? Що увесь його повіз у пишній різьбі? Що «крилоногі» рисаки

Під дорогими попонами, пурпуром шитими щедро,

В щирому золоті, дзвонячи золотом пишних підвісок,

Золотосяйні вудила гризуть…[303]

Від того кращим не стане ні господар, ані його мул. /9/ Марк Катон Цензор[304], що так само, як і Сципіон, народжений був для добра республіки (от лише перший провадив війну з поганими звичаями, а другий — з ворогами) їздив на звичайній коняці, маючи перед собою торбу з потрібними речами. От якби-то нині йому зустрівся хтось із тих набундючених непосид, що женуть поперед себе гінців, нумідійців та хмару куряви! Такий, звісно, своїм убранням, своїм супроводом видався б куди більшим достойником, ніж Катон; але серед усього того блиску наш розкішник ніяк не може вирішити, чи найнятись йому до меча, чи до ножа. /10/ Якою ж то окрасою для того віку було те, що вславлений тріумфом вождь, колишній цензор, та ще й не хто інший — сам Катон був задоволений звичайнісіньким конем, та й то не цілим: ділив його з саквами, що звисали по обидва боки. Хіба ж ти не віддав би перевагу лиш одному тому коневі, якому сам Катон стер спину, над усіма тими плеканими скакунами та чистокровними астурійськими рисаками?

/11/ Але розмова про це, бачу, справді безконечна, хіба сам їй покладу межу. Тож, аби не розводитись, закінчую говорити про все те, що він, передбачаючи майбутнє, назвав саме таким, яким воно і є нині, — «завадою». А тепер хочу навести тобі декілька висновків, що їх дійшли прихильники нашої філософії стосовно доброчесності, яку вважаємо достатньою для блаженного життя. /12/ «Все, що є добро, те робить людей добрими; так і в музичному мистецтві: що в ньому є добром, те й робить людину музикантом. Випадкове не робить нас добрими, а тому воно не є добром». — Перипатетики, виступаючи проти цього твердження, кажуть, що перший наш засновок неправильний. «Все те, — міркують вони, — що є добром, ще не робить нас добрими. У музиці можуть бути добрими і флейта, й кітара, і будь-який інший пристрій для гри, але жодна з тих речей не робить людини музикантом». /13/ Відповімо так: «Ви не розумієте, в якому значенні говоримо про те, що є добром у музичному мистецтві; маємо на увазі не те, що в руках музиканта, що йому служить, а те, що з нього робить музиканта. Ти ж зупиняєшся на знарядді мистецтва, а не на самому мистецтві. Якщо самому музичному мистецтву притаманне якесь добро, то воно неодмінно зробить людину музикантом». /14/ Але спробую роз’яснити краще. Щодо притаманного музичному мистецтву добра, то про нього можна говорити двояко: одне сприяє роботі музиканта, друге — самому мистецтву. Робота музиканта пов’язана з флейтами, оргáнами, кітарами; саме ж мистецтво не пов’язане з тими речами. Адже митцем-музикантом можна бути і без них, хоча тоді, певна річ, годі тим мистецтвом скористатися. Не так воно є, коли йдеться про людину взагалі; тут тієї двоякості немає: одне й те саме є благом і для неї, і для її життя.

/15/ «Що може випасти на долю найнікчемнішої, найганебнішої людини, те не може бути благом. Багатства випадають на долю і звідника, й того, хто вчить гладіаторів орудувати мечем. Отже, багатства — це не благо». — «Ваш висновок, — заперечують, — неправильний. Адже і в граматиці, і в мистецтві лікування або керування судном, як знаємо, якісь блага припадають на пай навіть