Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

як загальновизнану, стверджуючи, що хоробрий не знає страху. — Виходить, — зауважують, — хоробрий не боятиметься навислої над ним небезпеки? Це ж ознака радше божевільного чи несамовитого, ніж хороброго. Хоробрий лише вміє погамувати свій страх, але поза страхом стати не може». — /25/ Ті, що так розмірковують, знову ж таки звертають на той самий манівець: менший порок вони вважають доброчесністю. Адже той, хто боїться, хоч і не так часто, й не так сильно, все ж не позбувся того зла, навіть якщо воно менше йому допікає. — «І все-таки вважаю божевільним того, хто не затремтить перед близьким лихом». — Це так, коли йдеться справді про якесь лихо, про зло; коли ж він знатиме, що тут нема жодного зла, й лише одну ганьбу вважатиме злом, то його обов’язком буде спокійно дивитися небезпеці у вічі, зневажаючи те, що на інших наганяє страх. Зрештою, коли припустити, що відсутність страху — це ознака дурня чи божевільця, то, виходить, чим людина розумніша, тим більше їй дошкулятиме страх. — /26/ «По-вашому, хоробрий сам лізтиме на рожен?» — Зовсім ні. Він не лякатиметься небезпеки, а лише уникатиме її. Обережність личить йому, страх — не личить. — «То як? Він не лякатиметься ні смерті, ні кайданів, ні вогню, ані всіх інших знарядь у руках фортуни?» — Ні! Він-бо знає, що все це — не зло, а тільки його подобизна. Він сприймає це як уявні страхи, що ними повниться людське життя. /27/ Опиши йому полон, батоги, ланцюги, злидні, страждання, що їх завдають тілу хвороба чи насильство, — все це й інше, на що б не спромоглася твоя уява, він уважатиме безпідставними страхами. Хай того бояться боязливі. Чи, може, зараховуєш до зла те, на що інколи ми повинні йти з власної волі?

/28/ Питаєш, що в такому разі є злом? Піддаватися тому, що лише називається злом, і через те пожертвувати своєю свободою, задля якої треба здолати будь-які труднощі. А свободи нам не бачити, якщо не знехтуємо всім тим, що бере нас під ярмо. Та вони б і не мізкували про те, що личить хороброму, якби взагалі знали, що таке хоробрість. Вона — не в бездумній зухвалості, не в пошуках небезпек, не в потязі до чогось такого, від чого кров у жилах стигне. Ні! Хоробрість — це вміння розрізняти, що справді є злом, а що ми лише приймаємо за зло. Хоробрість якнайпильніше оберігає себе і водночас найтерплячіша до усього, що лише з вигляду є злом. — /29/ «То що? Коли хороброму мужеві прикладуть до шиї лезо, коли йому проколюватимуть то якусь одну, то іншу частину тіла, коли він побачить оголеними власні нутрощі, коли час від часу, аби муки були боліснішими, йому пускатимуть із присохлих ран свіжу кров, — скажеш, що він не боїться, не відчуває болю?» — Справді, відчуває біль, адже доброчесність, хоч би якою була вона, не позбавляє людину відчуттів. Але не боїться: непереможний, він звисока споглядає свої страждання. Цікавишся, в якому він тоді душевному стані? В такому, мовби підбадьорював хворого друга.

/30/ «Що є злом, те шкодить; що шкодить, те призводить до погіршання; біль і вбогість не погіршують нас, отже, вони не є злом». — «Той висновок, — скажуть, — хибний. Адже те, що шкодить, не завжди робить когось гіршим. Негода, скажімо, й розбурхане море вадять керманичу, але не роблять його гіршим». /31/ Дехто із стоїків не залишає без відповіді й цього закиду: й керманич стає гіршим від негоди та бурі, бо не може довести до кінця свого наміру й триматись визначеної дороги. Але ж він стає гіршим не щодо свого мистецтва, а щодо своєї справи. На що перипатетики: «Отже, й мудреця згіршують злидні, страждання й інші подібні речі, бо, хоч і не позбавляють його доброчесності, та заважають йому у праці». — /32/ Ця думка була б правильною, якби керманич і мудрець не перебували у різних обставинах. Для мудреця основне в житті не те, щоб неодмінно довести до кінця все, до чого береться, а те, щоб робити все правильно. Для керманича основне — будь-що завести корабель у гавань. Мистецтва — це прислужники: вони повинні виконати те, що обіцяють; мудрість — володарка і найвища розпорядниця. Мистецтва служать життю, мудрість — наказує. /33/ Я ж гадаю, що тут треба відповісти по-іншому. Ніяка буря не робить гіршим ні мистецтва керування судном, ані застосування цього мистецтва в дії. Адже керманич пообіцяв тобі не те, що плавання буде щасливим, — він пообіцяв свою корисну працю і своє вміння керувати судном. І те вміння тим помітніше, чим більше стає на перешкоді якась випадкова сила. Хто міг сказати: «Нептуне, ти жодного разу не заскочив того корабля зненацька», — той ділом довів своє вміння. Буря заважає керманичеві не в його праці, а в успіху. — /34/ «То як же це? Керманичу не шкодить те, що не дає йому змоги досягти гавані, що зводить нанівець усі його зусилля, що або жене його назад, або приковує до одного місця, обеззброює?» — Шкодить, певна річ, але як мореплавцеві, а не як керманичу. Інакше він не був би керманичем. Буря, кажу, не тільки не шкодить мистецтву керманича, а й робить те мистецтво очевидним. При погідному морі, як мовиться, кожен може бути стерничим. Лихі пригоди стають на заваді кораблеві, а не тому, хто ним керує, хто несе обов’язок стернового. /35/ У ньому, до речі, спостерігаємо мовби дві особи: одна — спільна з усіма, хто сів на той корабель, де він сам є одним із морських мандрівників; друга — властива лиш йому як стерничому. Буря шкодить йому як мандрівникові, а не як стерничому. /36/ До того ж мистецтво керування судном — це чуже добро: воно служить тим, кого стерничий везе морем, як мистецтво лікаря — тим, кого він лікує. Що ж до мудрості, то вона — спільне благо: служить і тим, серед кого мудрець живе, а водночас — йому самому. Тому-то для стерничого може виявитися шкідливим те, що буря завадила йому виконати обіцяну іншим послугу; /37/ мудрецеві ж не можуть пошкодити ні вбогість, ні біль, ані інші життєві негоди. Все це, якщо й завадить його справі, то тільки в тому, що стосується інших людей. Сам же він — завжди в дії, і найдіяльніший саме тоді, коли на дорозі стає неприхильна фортуна. Якраз тоді він і зайнятий справами мудрості, яка, як ми сказали, є