Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

коли прагнемо осягти доброчесність. Так, пускаючись у море, аби поповнити свої знання, дехто тоне разом з кораблем під час бурі, дехто опиняється в неволі. /29/ Друга думка така: через що потрапляємо в біду, те не може бути благом. Із цього засновку не конче мусимо висновувати, що в біду потрапляємо лише через багатство або насолоди. А якщо саме через багатство потрапляємо в незчисленні біди, то воно не тільки не може бути благом — мусить бути злом; ви ж говорите лише, що воно — не благо. До того ж погоджуєтесь, що багатство не позбавлене й певної користі, тобто зараховуєте його до вигод, але, виходячи з вашого ж міркування, воно ніяк не може бути вигідним, оскільки спричиняє нам так багато прикрощів». /30/ На це дехто дає таку відповідь: «Помиляєтесь, приписуючи багатствам якісь прикрощі; самі вони нікого не кривдять: кожному завдає шкоди або його власна глупота, або чужа злоба. Так і сам меч нікого не вбиває: він є лише знаряддям у руці того, хто вбиває. Якщо хтось нашкодив тобі через твоє багатство, то це не означає, що то воно тобі нашкодило». /31/ Краще, на мій погляд, висловився стосовно цього Посидоній. Він каже, що багатства стають причиною біди не тому, що самі щось чинять, а тому, що спонукають до вчинку. Одна річ — дійова причина, яка неодмінно тут же шкодить, інша річ — причина попередня. От, власне, багатства й містять у собі попередню причину. Вони набивають душу пихою, вселяють у неї гординю, накликають заздрість і настільки затуманюють розум, що розголос про наші достатки, хоч і небезпечний, солодко милує нам слух. /32/ Щодо блага, то йому мусить бути чужою будь-яка провина; воно чисте, а тому й не псує, не каламутить душі. Воно її окрилює, від нього вона шириться, але не сповнюється пихою. Що благо, те дає нам упевненість, а багатство — зухвалість. Що благо, те дає нам велич духу, а багатство — зарозумілість. Зарозумілість же — не що інше, як омана, подоба величі. — /33/ «Отож, багатство — не тільки не благо, але й зло». — Було б ним, якби саме завдавало шкоди, якби, повторюю, містило в собі дійову причину; йому ж притаманна лише попередня причина, яка, щоправда, не тільки спонукає, але й приваблює людські душі. Та й не диво: багатство — це видимість блага, і то настільки правдоподібна, що більшість людей приймає її за справжнє благо. /34/ Так само й чеснота має попередню причину, що викликає заздрість, адже багатьом заздрять за їхню мудрість, багатьом — за їхню справедливість. Але та причина не походить від самої чесноти й позбавлена правдоподібності. Чеснота, навпаки, вирисовує перед людськими душами правдоподібніший образ, що схиляє їх до її шанування, до захоплення нею.

/35/ Посидоній твердить, що висновок повинен бути такий: «Що не дає душі ні величі, ні віри в себе, ані спокою, те не може бути благом. Багатство, добре здоров’я й інші подібні речі нічим таким нас не забезпечують. Отже, не можуть бути благами». Це ж саме він висновує ще гостріше: «Що не дає душі ні величі, ні віри в себе, ані спокою, а, навпаки, породжує зухвалість, пиху, нахабність, є злом. До того, власне, схиляє нас те, чим обдаровує випадок. Отже, випадкове не може бути благом». — /36/ «Тим самим, — зауважують, — воно не може бути й вигодою». — Але ж вигода і благо — не одне й те ж. Вигода — це те, з чого маємо більше користі, ніж прикрості. Благо ж мусить бути криштально чистим і під кожним оглядом нешкідливим. Благом є не те, що більше допомагає, ніж шкодить, а те, що виключно допомагає. /37/ Окрім того, вигоди можуть стосуватися і тварин, і недосконалих або просто дурних людей. Вигоди можуть бути перемішані й з чимось шкідливим, та все ж їх називаємо вигодами, беручи до уваги лише те, що в них переважає. Благо ж випадає на долю одного тільки мудреця, і воно мусить бути бездоганним.

/38/ Ну, а тепер кріпися! Лише один тобі залишився вузол, зате вузол Геркулесів. «Скільки не нагромаджуй зла, блага з цього не вийде. Нагромадь нестатки — вийде багатство. Отже, багатство — не благо». — Наші такого висновку не визнають: його придумали, його й розв’язують перипатетики. Антипатр[306], за словами Посидонія, так спростував той пережований всіма школами діалектиків софізм: /39/ «Кажучи «нестатки», мають на увазі тут не володіння чимось, а нестачу, відсутність чогось, або, як-то мовилось у давнину, позбавлення, що греки називають kata steresin, тобто йдеться не про те, що маємо, а про те, чого не маємо. Отож, хоч би скільки було порожнечі, нею і наперстка не наповниш. Багатства постають із багатьох маєтностей, а не, так би мовити, з немаєтностей. Вбогість розумієш не так, як належить її розуміти: вона полягає не в тому, що мало маєш, а в тому, що багато дечого не маєш. Так і сама назва: вона не від того, що хтось має, а від того, чого комусь бракує». /40/ Мені б легше було тут виразити те, що хочу, коли б латинським словом можна було передати значення грецького anyparxia, бо саме в такому розумінні Антипатр говорить про вбогість. Щодо мене, то я не бачу, чим іншим може бути вбогість, як не посіданням мізерного майна.

Колись, як матиму доволі вільного часу, то поміркую над тим, у чому полягає багатство, а в чому — вбогість. Але тоді розгляну також, чи не краще було б пом’якшити вбогість, а багатству збити пиху, ніж вести суперечку щодо слів, начебто щодо самих речей вже все вирішено. /41/ Уявімо собі, що нас покликали на народне зібрання, де розглядається закон про скасування багатств. Чи станемо там дораджувати чи відраджувати юрбу, послуговуючись схожими висновками? Чи доможемось ними того, щоб римський народ знову звернувся до вбогості й хвалив її як основу, як джерело своєї могутності? Чи переконаємо його, щоб натомість сахався багатств? Аби згадав, що ті багатства він знайшов у переможених, звідки й увірвалися в найдоброчесніше, найпоміркованіше місто марнославство, підкупи, заколоти? Аби замислився, що ми з надмірною розкішшю хизуємося взятою у різних племен здобиччю і що відібране одним народом у всіх інших ще легше може бути відібране всіма іншими — в одного?.. Отож, краще тут діяти переконанням, краще подолати пристрасті, ніж їх описувати. Якщо можемо, то говорімо