Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Можна було б узяти на допомогу вогонь, — промовив нарешті він.

Чарівновустий глянув, нічого не розуміючи.

— Що ти маєш на увазі?

Фарид узяв із землі ще одну гілочку, потім ще і ще. Так він наскладав цілу купу сухого віття й паличок, що їх навколишні дерева скидали з себе, немовби вже не маючи куди їх дівати.

— Вогнерукий учив мене приборкувати вогонь. Він як Ґвін: кусає лише того, хто не вміє його схопити. Та якщо з ним обходитися правильно, то він буде слухняний. І Вогнерукий показував мені, як це робити. Якщо ми скористаємося вогнем тоді, коли треба, й там, де треба…

Чарівновустий нахилився, підняв суху гілочку й провів про ній долонею.

— Гаразд, ти випустиш вогонь на волю. Але як потім заженеш його назад? Дощу не було вже давно. Не встигнеш і оком кліпнути, як усі пагорби палатимуть.

Фарид стенув плечима:

— Тільки якщо не пощастить із вітром.

Але Чарівновустий похитав головою і рішуче промовив:

— Ні! З вогнем я гратимуся на цих пагорбах лише тоді, коли вже не знатиму кращої ради. А що, як сьогодні вночі нам спробувати пробратися в село? Може, пощастить прослизнути повз вартових. Може, вони погано знають один одного й приймуть мене за одного зі своїх. Адже один раз ми вже втекли від них. Може, щастя всміхнеться нам іще раз!

— Надто багато в тебе оцих «може», — кинув Фарид.

— Я знаю! — зітхнув Чарівновустий. — Знаю.

Побрехеньки для Басти

— Поглянь! — крикнула вона. — Я плюю на нього! Щоб йому добра не було! Як побачиш поміщика, скажи, що тут чув! Скажи, Дженнет Клустон тисяча двісті дев'ятнадцятий раз шле прокляття на його голову й на його будинок, клуню і конюшню, на слуг і гостей, на чоловіків, жінок, дівчат і дітей! Щоб їм усім добре не було!

Роберт Л. Стівенсон. Украдений

Феноліо досить було сказати вартовому за дверима кілька слів, і він переконав того, що йому потрібно негайно поговорити з Бастою. Брехати старий умів. З нічого він сплітав цілу історію швидше, ніж павук павутину.

— Чого тобі, старий? — запитав Баста, поставши у дверях. Він прихопив із собою олов’яного солдатика. — На ось, мала відьмочко! — І тицьнув солдатика в руку Меґі. — Я б викинув його у вогонь, але ж мене тут уже ніхто не слухає.

Почувши слово «вогонь», олов’яний солдатик здригнувся, вуса в нього настовбурчились, а в очах промайнув такий відчай, що в Меґі аж боляче штрикнуло серце. Вона взяла беззахисного солдатика в долоні й почула, здалося їй, як у нього б’ється серце. Дівчинка пригадала кінець цієї казки: «І тоді олов’яний солдатик розтопивсь, і зостався від нього лише кавалочок олова. А другого дня служниця, коли вигрібала попіл, знайшла той кавалочок. Він обернувся на невеличке олов’яне серце».

— Це правда, тебе тут уже ніхто не слухається, мені теж так здається. — Феноліо дивився на Басту співчутливо, як батько на сина. Зрештою, у певному розумінні той і був його сином. — Саме з цього приводу я й хотів з тобою побалакати. — Він по-змовницькому стишив голос. — Хочу запропонувати тобі один гендель.

— Гендель? — Баста дивився на старого перелякано й бундючно воднораз.

— Атож, — тихенько підтвердив Феноліо. — Мені тут так нудно! Я ж бо, як ти влучно мене охрестив, писака. Мені, щоб жити, потрібен папір, як решті людей хліб, вино й таке інше. Принеси мені паперу, Басто, а я допоможу тобі одержати назад ключі. Ті самі, що їх відібрала в тебе Сорока.

Баста дістав ножа. Коли він, клацнувши, випустив лезо, олов’яний солдатик затремтів так, що випустив зі своїх маленьких рученят багнета.

— І як це ти зробиш? — поцікавився Баста, виколупуючи кінчиком ножа бруд із-під нігтів.

Феноліо нахилився йому до вуха:

— Я напишу тобі невеличке заклинання, яке накликає хворобу. Від нього Мортола на кілька тижнів зляже, і в тебе буде час довести Каприкорнові, що найкращий ключник — ти. Звісно, заклинання подіє не одразу, доведеться зачекати, та коли вже подіє, повір мені… — Феноліо багатозначно звів угору брови.

Однак Баста зневажливо поморщив носа:

— Я вже пробував: і павуками, й посоленою петрушкою. Ту стару каргу нічого не бере!

— Павуками?! Петрушкою?! — Феноліо тихенько захихотів. — Дурень ти, Басто, та й годі! Я ж бо кажу не про дитячі заклинання. Я кажу про заклинання писане, з літер. Більшої сили — і в добрі, й у злі — не має нічого, крім літер, повір мені. — Він перейшов на шепіт: — Я й тебе створив із літер, Басто! І тебе, й Каприкорна.

Баста просто-таки відсахнувся від старого. Страх і ненависть — як брат і сестра, і Меґі бачила на обличчі в Басти і те, й інше. Але помітила вона й ще дещо: Баста вірив Феноліо. Вірив кожнісінькому його слову.

— Ти відьмак! — видихнув він. — Ти й оця дівчинка! Обох вас треба спалити вкупі з отими розтриклятущими книжками! А заразом і її татуся! — І поквапно тричі сплюнув під ноги старому.

— Ага, спльовуєш?! І проти чого ж це допомагає? Проти пристріту? — глузував Феноліо. — А щодо спалювання, Басто, то це думка не дуже свіжа. А втім, великим мастаком на свіжі думки ти ніколи й не був. Ну, гаразд, то ми з тобою домовилися чи ні?

Баста витріщався на олов’яного солдатика, доки Меґі не сховала його за спину.

— Ну, добре, — нарешті буркнув він. — Але я щодня перевірятиму, що ти там нашкрябав, зрозумів?

«Цікаво, як ти це робитимеш? — подумала Меґі. — Адже в читанні ти — ні бе ні ме».

Баста глипнув на дівчинку так, немовби підслухав її думки.

— Я знаю тут одну служницю, — промовив він. — Вона для мене читатиме. Тож не здумай викинути якого-небудь коника! Зрозумів?

— Авжеж! — Феноліо енергійно кивнув головою. — О, ще одне: мені не завадило б мати й ручку. Чорну, якщо можна.

Баста приніс ручку й цілий стос білого друкарського паперу. Феноліо з глибокодумною міною всівся за стіл, поклав перед собою аркуш паперу, згорнув його, а тоді ретельно розірвав на клаптики. На кожному написав по п’ять літер — однакових, закрутистих і нерозбірливих. Потому старанно позгортав усі цидулки, по одному разу сплюнув на кожну й подав Басті, пояснивши, де їх треба сховати:

— Три там, де вона спить, три — де їсть і три — де працює. Лише так через три дні й три ночі станеться те, чого ти