Чорнильне серце - Корнелія Функе
Він бачив, що Реза стежить за ним поглядом. Вона на мигах підкликала його до себе й поплескала долонею по віку саркофага. Повагавшись, Вогнерукий сів поруч. Вона сягнула рукою до кишені сукні, дістала свічку й запитливо показала йому. Він не стримав усмішки. Ну, звісно, сірники в нього знайдуться. Адже приховати від Басти й решти отих йолопів кілька сірників — це ж просто дитяча забавка.
Коли свічка заблимала, Реза крапнула трохи розтопленого воску на саркофаг і поставила туди свічку. Вона любила свічки й камінчики. І те й те завжди носила в кишенях. І ще дещо. Але сьогодні вона запалила свічку, мабуть, лише задля нього, бо знала, як він любить вогонь.
— Мені шкода, що так сталося, — сказав він, підставляючи пальця під яскравий пломінець. — Я мав би шукати книжку сам. Пробач мені.
Реза затулила йому долонею рота. Мабуть, це мало означати, що прощати їй нічого. Така мила, німа брехня… Потім вона відняла руку, і Вогнерукий прокашлявся.
— Ти її… так і не знайшла, еге ж?
Щоправда, це вже не мало ніякого значення, однак йому просто хотілося знати.
Реза похитала головою і скрушно знизала плечима.
— Що ж, я так і думав, — зітхнув він.
Тиша була жахлива, жахливіша від тисячі голосів.
— Розкажи мені що-небудь, Резо! — тихо озвався він, присовуючись до неї ближче. «Прошу тебе! — додав подумки. — Прожени мій страх. Він стискає мені груди. Перенеси нас куди-небудь, до якогось не такого похмурого місця!»
Реза це вміла. Вона знала безкінечно багато історій, але ніколи не казала йому, звідки. Та він здогадувався про це, звісно, й сам. Вогнерукий добре знав, хто читав колись їй ті історії, й одразу впізнав її, вперше побачивши в Каприкорновому будинку. Адже Чарівновустий не раз показував йому її знімок.
Реза дістала зі своїх бездонних кишень клаптик паперу. У неї були там не лише свічки та камінчики. Вогнерукий завжди носив із собою що-небудь для того, щоб розпалити вогонь, а Реза — папір і олівець, цю свою, як вона сама її називала, дерев’яну мову. Недогарок свічки, недогризок олівця, заяложений клаптик паперу — такі речі в Каприкорнових людей, схоже, не викликали підозри, і їх у неї не відбирали.
Розповідаючи одну зі своїх історій, Реза інколи писала тільки половину речення, завершувати його мав сам Вогнерукий. Так справа посувалася швидше, а сама історія іноді набувала несподіваних поворотів. Проте цього разу Реза не хотіла розповідати нічого, хоч послухати що-небудь Вогнерукому було потрібно, як ніколи.
«Хто ця дівчинка?» — написала Реза.
Ну, звісно, Меґі. Чи, може, збрехати їй? А чом би й ні? Але він не збрехав, сам не знаючи чому.
— Це донька Чарівновустого.
«Скільки їй років?»
— Здається, дванадцять.
Відповідь задовольнила Резу. Він побачив це по її очах. То були очі Меґі. Хіба що трохи стомлені.
— Який із себе Чарівноустий? Здається, ти про це вже якось питала. Таких рубців, як у мене, в нього немає.
Він спробував усміхнутись, та Реза лишалась серйозною. Полум’я свічки кидало на її обличчя мерехтливі відблиски. «Його обличчя ти знаєш краще, ніж моє, — подумав Вогнерукий. — Але про це я тобі не скажу. Він забрав у мене цілий світ, то чом би мені не забрати в нього жінку?»
Вона підвелася й трохи піднесла руку над головою.
— Так, він високий. Вищий за мене й вищий за тебе.
Що завадило йому збрехати?
— Так, чуб у нього темний, але зараз я не хочу розмовляти про нього! — Вогнерукий сам чув, що голос у нього роздратований. — Прошу тебе! — Він узяв її за руку й знов посадив поруч. — Краще розкажи мені яку-небудь історію. Свічка скоро догорить, а ліхтаря, якого нам лишив Баста, стає тільки для того, щоб розгледіти оці кляті саркофаги, але не для того, щоб читати слова.
Вона замислено звела на нього погляд — так, немовби хотіла вгадати його думки, побачити слова, яких він не промовив. Але Вогнерукий умів робити своє обличчя непроникним куди краще, ніж Чарівновустий, і в такі хвилини воно ставало щитом, за яким його серце ховалося від надто допитливих очей. Яке діло чужим людям до його серця?!
Реза знов схилилася над папером і почала писати:
«Нагостри вуха й слухай уважно, любий мій хлопчику, бо так воно було, так воно сталося й так тривало, коли приборкані тварини були ще дикі. Собака був дикий, і дикий був кінь, і дика була корова, й вівця, й свиня — всі вони були такі дикі, якими їх лишень можна собі уявити, і вони дико блукали в просторих диких лісах. Та найдикіша з-поміж усіх диких тварин була дика кішка. Никала вона, де їй заманеться, і домівка її була повсюди». Реза завжди знала, яка історія йому саме потрібна. У цьому світі вона була чужа, як і він. Просто не вкладалося в голові, що вона належить Чарівновустому.
Фаридова розповідь
— Гаразд, — мовив Цоф. — То я вам так скажу: якщо хто-небудь гадає, що має кращий план, то нехай ним поділиться.
Мітель де Ларрабейті. Боррібли-2. У лабіринті спіралі
Коли Фарид повернувся, Чарівновустий уже очікував на нього. Елінор спала під деревом, обличчя в неї розпашілося від полудневої спеки, а Чарівновустий стояв на тому самому місці, де Фарид його й залишив. Коли він побачив, як хлопчина підіймається схилом, на обличчі в нього проступила полегкість.
— Ми чули постріли! — вигукнув він назустріч Фаридові. — Я вже думав, ми тебе живого не побачимо.
— Вартові стріляли в котів, — відповів Фарид і стомлено опустився на траву.
Йому було ніяково через те, що Чарівновустий за нього тривожився. Хлопчина не звик, щоб про нього так дбали. «Чому так довго? Де ти вештався?» — такими словами його зазвичай зустрічали, коли він звідкись повертався. Навіть у Вогнерукого обличчя завжди було замкнене, неприступне, мов наглухо зачинені двері. А в Чарівновустого все було написано на обличчі: тривога, радість, гіркота, біль, любов. Навіть коли він намагався свої почуття приховати. Ось і тепер
