Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Тепер ця історія завершується справді щасливо? — Меґі облизала язиком губи й перевела погляд на сонного олов’яного солдатика. Їй навіть здалося, що він тихенько похропує.

— Ну, звісно! — нетерпляче кивнув головою Феноліо. — Я написав таку щасливу, таку солоденьку кінцівку, що аж із душі верне. Він переїздить із танцівницею до замку, і вони безтурботно живуть там довіку. І не розтоплюються серця, не згоряє папір… Лише кохання й щастя!

— Твій почерк важко читати.

— Як?! Я старався. Дуже старався!

— А я кажу, важко!

Старий зітхнув.

— Ну, гаразд, — мовила Меґі. — Спробую.

«Кожна-кожнісінька літера має величезне значення! — сказала вона собі. — Читай її так, щоб вона дзвеніла дзвіночком, гриміла барабаном, шепотіла вітром, шуміла травою, перекочувалася громом…» І Меґі почала читати.

Після третього речення олов’яний солдатик сів і випростався, мов свічка. Меґі бачила його краєм ока. На мить вона згубила поглядом рядок, затнулася й прочитала те саме слово двічі. Після цього вона вже не важилася косити очима на солдатика — поки Феноліо торкнув її за лікоть.

— Він зник! — шепнув старий. — Меґі, він зник!

І справді, олов’яного солдатика на ліжку не було.

Феноліо так міцно стис дівчинці лікоть, що їй стало аж боляче.

— Ти справжня мала чарівниця! — прошепотів він. — Але і я своє діло знаю, еге ж? — Він захоплено подивився на вимащені чорнилом пальці. Плеснув у долоні й, пританцьовуючи, мов старий ведмідь, перевальцем зробив коло по тісній кімнатці. Нарешті, трохи захекавшись, повернувся до Меґі.

— Удвох ми влаштуємо Каприкорнові неприємний сюрприз! — прошепотів він, і кожна його зморшка випромінювала усмішку. — Я негайно сідаю за роботу! О, він таки дістане те, що хотів: ти вичитаєш йому Привида! Але його давній приятель стане іншим, і я про це вже подбаю. Це кажу я, Феноліо, володар слів, чорнильний чародій, паперовий чаклун! Я Каприкорна створив, я йому й укорочу віку, так ніби його ніколи й не було! Сказати правду, краще б його не було від самого початку. Ох, бідолаха Каприкорн! З ним буде те саме, що з чарівником, який створив для свого небожа дружину з квітів. Адже ти знаєш цю історію, чи не так?

Меґі не зводила погляду з того місця, де доти сидів олов’яний солдатик. Їй бракувало його.

— Ні! — муркнула вона. — Дружина з квітів? А хто вона?

— Це дуже давня історія. Я тобі коротко переповім її. Уся вона багато краща, але скоро світатиме. Отже, жив собі чарівник на ім’я Ґвидіон, і мав він небожа, якого любив понад усе на світі. Але мати накликала на юнака прокляття.

— Чому?

— Довго розказувати. Вона його прокляла. Йому не можна було торкатися жінок, а то він помре. У чарівника краялося серце, адже його улюблений небіж мав звікувати вік у сумній самотині. Тому чародій на три дні й три ночі замкнувся в кімнаті й створив жінку з квіток дроку, гадючника й дубового цвіту. Такої вродливої жінки ще світ не бачив, і небіж одразу в неї закохався. Але Блодьювед (так звали ту жінку) стала його злим генієм. Вона закохалася в іншого чоловіка й разом із ним убила Ґвидіонового небожа.

— Блодьювед! — Меґі спробувала скуштувати це ім’я на смак, мов заморський фрукт. — Невесела історія. А що сталося з нею? Чи покарав чарівник її смертю?

— Ні. Ґвидіон обернув її на сову, й відтоді в усіх сов і донині голос такий, наче то плаче жінка.

— Гарна історія! Сумна й гарна! — промурмотіла Меґі.

Чому сумні історії так часто бувають гарні? У житті все інакше.

— Гаразд, тепер історію про дружину з квітів я знаю, — промовила Меґі. — Але що спільного з нею в Каприкорна?

— Розумієш, Блодьювед учинила не те, чого від неї сподівалися. І саме про це подбаємо і ми з тобою. За допомогою твого голосу й моїх слів — чудових, свіжесеньких слів! — ми подбаємо, щоб Привид учинив не те, чого від нього сподівається Каприкорн! — Феноліо мав такий задоволений вигляд, як черепаха, що несподівано для себе знайшла свіжий листок салату.

— І що ж саме він має вчинити?

Феноліо наморщив чоло. Його втіху як рукою зняло.

— Над цим я ще працюю, — сердито кинув він і постукав себе пальцем по лобі. — Ось тут. На це потрібен час.

Надворі почулися голоси — чоловічі. Долинали вони десь із-за муру. Меґі хутко зістрибнула з ліжка й підбігла до відчиненого вікна. Затупотіли ноги — хтось, спотикаючись, прудко втікав, — потім ляснули постріли. Меґі вистромилася з вікна так далеко, що трохи не впала, але так нічого, звичайно, й не побачила. Гармидер долинав, судячи з усього, з майдану перед церквою.

— Гей, обережно там! — прошепотів Феноліо, хапаючи її за плечі.

І знову постріли! Щось кричали один одному Каприкорнові люди. Але чому вона не може зрозуміти, про що вони перемовляються? Меґі злякано повернула голову до Феноліо — може, хоч він що-небудь зрозумів з тих криків, бодай окремі слова, імена…

— Я знаю, про що ти думаєш. Але батька там немає, годі й сумніватися, — заспокоїв її старий. — Адже він, гадаю, не такий божевільний, щоб намагатися проникнути вночі до Каприкорнового будинку. — І обережно відвів її од вікна.

Голоси змовкли. Ніч знову сповнилася тишею, ніби нічого й не сталося.

Меґі спробувала вилізти на ліжко, серце в неї калатало. Феноліо допоміг їй вибратися нагору.

— Напиши, що він убиває Каприкорна! — прошепотіла дівчинка. — Зроби так, щоб Привид убив його! — Вона сама злякалася власних слів, однак назад їх не взяла.

Феноліо потер чоло й пробурмотів:

— Що ж, доведеться-таки це зробити, правда ж?

Меґі обхопила руками батькового светра й притисла до себе. У будинку десь загрюкали двері, почулися кроки. Потім знов запала тиша. Ця тиша тужавіла небезпекою. «Мертва тиша», — спало на думку Меґі, й ці слова вже ніяк не йшли їй з голови.

— А що, коли Привид не послухається й тебе? — запитала вона. — Як ота жінка з квіток. Що тоді?

— Про це, — неквапно промовив Феноліо, — поки що нам краще не думати.

Сама-самісінька

— Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору! — приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.

Джон P. Р. Толкін. Гобіт[4]

Почувши постріли, Елінор підхопилася на ноги так поквапно, що в темряві заплуталась у власній ковдрі й на весь зріст упала в колючу траву. Підводячись, вона поколола собі всі руки.

— О Господи, о Господи, вони їх схопили! — голосила вона, микаючись потемки туди-сюди й шукаючи оту безглузду сукню,