Чорнильне серце - Корнелія Функе

— У кімнаті в мене завжди дуже тепло, щоб вони не позасинали, — пояснила Сорока, висовуючи верхню шухляду комода й беручи звідти рукавичку. (Вона була з міцної чорної шкіри й така цупка, що жінка ледве просунула в неї вузьку долоню.) — Твій приятель Вогнерукий підсунув бідолашній Резі свиню, доручивши їй шукати книжку, — провадила вона, сягаючи рукою до шабатурки й міцно хапаючи одну з гадючок нижче від пласкої голівки. — Та підійди ближче! — гримнула вона на Басту, простягаючи йому гадючку, що звивалась у неї в руці.

З виразу обличчя Басти Меґі бачила, що все його єство впирається, але він усе ж таки підійшов і взяв гадючку. Він тримав її якомога далі від себе, а вона вигиналась і звивалася всім своїм лускатим тілом.

— Ось бачиш, Баста не любить моїх гадючок! — сказала, всміхнувшись, Мортола. — Він їх ніколи не любив. Та воно й не дивно. Наскільки я знаю, Баста взагалі не любить нічого, крім свого ножа. До того ж він вважає, що гадюки накликають біду, хоч це, звісно, цілковита дурниця.

Вона подала Басті другу гадючку. Та саме роззявила пащу, і Меґі побачила невеличкі отруйні зуби. На мить їй стало навіть шкода Басту.

— То що скажеш? Непогана схованка, еге ж? — промовила Сорока й утретє стромила руку до шабатурки.

Цього разу вона дістала звідти книжку. Меґі здогадалася б, що то за книжка, навіть якби доти ніколи не бачила цієї барвистої обкладинки.

— У цій шабатурці я часто зберігаю коштовні речі, — провадила Сорока. — Лише Каприкорн і Баста знають, що в ній лежить. Бідолашна Реза обнишпорила багато кімнат, шукаючи книжку. Хоробра вона жінка. Але до моєї шабатурки так і не дісталася. А гадюк вона любить. Я, здається, не знаю нікого, хто ще так мало їх боявся б. Хоча колись гадюка таки вкусила її. Правда ж, Басто? — Мортола стягла рукавичку й кинула на нього насмішкуватий погляд. — Баста має звичку лякати гадюками жінок, які йому відмовляють. Але з Резою йому й це не помогло. То як там воно було, Басто? Здається, вона підклала гадюку тобі під двері?

Баста мовчав. Гадючки все ще в’юнились у нього в руках. Одна обвилася хвостом навколо його зап’ястка.

— Поклади їх назад! — наказала йому Сорока. — Та обережно! — І повернулася з книжкою до крісла. — Сідай! — скомандувала вона, показуючи на підніжок перед себе.

Меґі послухалась. Вона непомітно роззиралася на всі боки. Мортолина кімната нагадувала скриню, напхом напхану всілякими скарбами. Тут усього було аж надто багато: забагато золотих свічників, забагато ламп, килимів, картин, ваз, порцелянових статуеток, штучних квітів, позолочених дзвоників…

Сорока кинула на дівчинку насмішкуватий погляд. У своїй незугарній чорній сукні вона скидалася на зозулю, що забралася до чужого гнізда.

— Розкішна кімната як для служниці, чи не так? — задоволено промовила вона. — Каприкорн мене шанує.

— Він поселив тебе в підвалі! — заперечила Mеґі. — Хоча ти — його мати.

Ох, чому вона не прикусити вчасно язика?! Або принаймні не змовкла на півслові?!

Сорока глипнула на неї з такою ненавистю, що Меґі вже відчула в себе на горлі її кістляві пальці. Але жінка так і сиділа в кріслі й лише зирила на неї своїми застиглими пташиними очима.

— Хто це тобі сказав? Отой старий відьмак?

Меґі зціпила губи й глянула на Басту. Той, схоже, нічого не почув, бо саме клав до шабатурки другу гадючку. Чи знав він про цю невеличку Каприкорнову таємницю? Меґі не встигла замислитися над цим: Мортола поклала їй на коліна книжку.

— Ще бодай однісіньке слово про це тут чи десь-інде, — прошипіла вона до дівчинки, — і наступний обід я зварю тобі вже власними руками. Щіпку екстракту аконіту, кілька ягід тиса й, може, ще дві-три насінини болиголова — і підлива готова. Як гадаєш, тобі смакуватиме? Повір, після такої страви ти почуватимешся не вельми добре. А тепер читай!

Меґі втупилась у книжку в себе на колінах. Коли її тримав у руках Каприкорн — тоді, в церкві, — розгледіти картинку на обкладинці Меґі не пощастило. І ось трапилася нагода роздивитись її зблизька. Тлом слугував краєвид, який трохи нагадував знімок пагорбів навколо Каприкорнового села. А на передньому плані було серце — чорне серце, охоплене червоними язиками полум’я.

— Та розгортай уже! — поквапила її Сорока.

Меґі слухняно розкрила книжку на сторінці, що починалася з великої літери «К», на якій сиділа куниця з ріжками. Скільки ж це часу минуло відтоді, як Меґі стояла в бібліотеці Елінор і розглядала цю саму сторінку? Ціле життя? Вічність?

— Це не та сторінка. Гортай далі! — наказала Сорока. — До сторінки із загнутим ріжком.

Меґі мовчки послухалася. На цій сторінці картинки не було, як і на сусідній, протилежній. Дівчинка машинально відігнула ріжок. Мо не любив, коли загинали сторінки.

— Навіщо це? Чи ти хочеш, щоб потім я не знайшла цього місця? — глузливо промовила Сорока. — Починай з другого абзацу, тільки не здумай читати вголос! Я не хочу, щоб Привид раптом з’явився тут, у мене в кімнаті.

— І доки? До якого місця я маю читати ввечері?

— Звідки мені знати?! — Сорока нахилилася й почухала ліву ногу. — А скільки тобі зазвичай треба читати, щоб виманити твоїх фей, олов’яних солдатиків і таке інше?

Меґі похнюпила голову. Бідолашна Дінь-Дінь…

— Важко сказати, — промурмотіла дівчинка. — Коли як. Іноді все виходить швидко, іноді — аж через багато сторінок чи й узагалі не виходить.

— Ну, тоді переглянь цілий розділ. Цього, либонь, буде досить. А про «взагалі не виходить» я й чути не хочу! — Сорока почухала другу ногу. (Ноги в неї були перев’язані, бинт проглядав крізь темні панчохи.) — Чого так витріщилась? — визвірилась вона. — Може, вичитаєш мені ліки? А може, ти, мала відьмочко, знаєш книжку з рецептом проти старості й смерті?

— Ні, — тихо відказала Меґі.

— Тоді не витріщайся на мене, як дурепа, а дивися в книжку. Приглядайся до кожного слова. Щоб увечері я не чула жодної запинки, жодної обмовочки. Зрозуміла? Цього разу Каприкорн має одержати саме те, чого хоче. І я про це вже подбаю!

Меґі пробігла очима кілька рядків. Вона не розуміла жодного слова з того, що читала: в думках у неї був лише Мо й ота стрілянина вночі. Однак вона вдавала, нібито уважно читає далі, а Мортола не зводила з неї погляду. Нарешті дівчинка підвела голову, згорнула книжку й мовила:

— Усе.

— Так швидко? —