Чорнильне серце - Корнелія Функе

Так, Вогнерукий боявся. Меґі відчувала страх у його голосі. Слова злітали йому з вуст швидше, ніж звичайно.

— А хто каже про вбивство? — процідив крізь зуби Баста, причиняючи за собою двері камери.

Вогнерукий відступив аж до кам’яного саркофага.

— А, то ти надумав розмалювати мені обличчя ще трохи? — Він перейшов майже на шепіт. Але тепер у голосі вчувалося щось нове — ненависть, огида, лють. — Тільки не думай, що це буде так просто, як того разу, — стиха промовив він. — Відтоді я навчився кількох корисних речей.

— Та невже? — Баста стояв за якийсь крок від Вогнерукого. — І чого ж ти навчився? Твого друга вогню тут немає, тож він тобі не поможе. Немає навіть твоєї смердючої куниці.

— Я мав на увазі насамперед слова! — Вогнерукий поклав руку на саркофаг. — Хіба я тобі не казав? Феї навчили мене посилати прокляття. Вони знають, що битись я не великий мастак, і пожаліли мене за порізане обличчя. Я тебе проклинаю, Басто! Проклинаю кістьми покійника в оцій домовині! Б’юсь об заклад, тут уже давно лежить не якийсь священик, а хто-небудь із тих, кого ви спровадили на той світ, чи не так?

Баста не відповідав, але його мовчання було промовистіше від будь-яких слів.

— Ну, звісно! Така стара домовина — чудовий сховок! — Вогнерукий провів долонею по потрісканому віку, так ніби теплом руки сподівався повернути покійного до життя. — Його дух не даватиме тобі спокою, Басто! — промовив, мов заклинання. — І на кожному кроці, який ти ступатимеш, він нашіптуватиме тобі на вухо моє ім’я…

Меґі завважила, як Бастина рука потяглася до кролячої лапки.

— Ні, та штука тобі не допоможе! — Вогнерукий усе ще тримав долоню на саркофазі. — Бідолашний Баста! Тебе вже кинуло в жар? Тремтять руки й ноги?

Баста спробував шпирнути його ножем, але Вогнерукий спритно ухилився від удару.

— Дай сюди записку, яку забрав у дівчинки! — закричав йому Баста просто в обличчя.

Але у відповідь Вогнерукий спокійно сховав папірця до кишені штанів.

Меґі стояла, застигнувши ніби лялька. Краєм ока вона помітила, як мати дістала з кишені сукні невеличкого сірого камінчика — не більшого за пташине яйце.

Вогнерукий провів руками по віку саркофага, простяг їх назустріч Басті й запитав:

— Може, вхопитися за тебе? Що буде, якщо торкнутися руками саркофага, в якому лежать останки вбитого? Ну, кажи! Ти ж бо на таких речах розумієшся. — Він знову ступив убік, немов танцівник, що кружляє навколо партнера.

— Якщо доторкнешся до мене, я пообтинаю всі твої смердючі пальці! — прогарчав Баста, густо почервонівши від люті. — Спершу один по одному пальці, а тоді й язика!

Він іще раз замахнувся ножем, розітнувши блискучим лезом повітря, але Вогнерукий знов ухилився. Він усе швидше пританцьовував навколо Басти, нахилявся, відскакував назад, знов наближався і зненацька цим зухвалим танком загнав сам себе в пастку. Позад нього була гола стіна, праворуч — ґрати, а просто на нього сунув Баста.

Цієї миті мати Меґі піднесла руку. Камінчик поцілив Басті в голову. Він вражено обернувся, втупився в жінку, ніби намагаючись пригадати, хто вона така, й притис долоню до того місця, звідки сочилася кров. Меґі не встигла помітити, що в цей час зробив Вогнерукий, але Бастин ніж раптом опинився в його руках. Баста сторопіло витріщився на рідний ніж, немовби не в змозі збагнути, чому той так підступно обернувся проти свого господаря.

— То як воно на душі? — Вогнерукий неквапно приставив вістря ножа до Бастиного черева. — Чи відчуваєш ти, яке м’яке в тебе тіло? Воно — річ тендітна, й новим ти його вже не заміниш. То що ви там робите з котами й білочками? Пласконіс любить про це розповідати…

— Я на білочок не полюю, — хрипко промовив Баста. На ножа, що застиг пальців на два-три від його білосніжної сорочки, він намагався не дивитись.

— Ах, так, і то правда. Я забув. Тебе це менше тішить, ніж решту твоїх панібратчиків.

Обличчя в Басти було біле, мов крейда. Багряний рум’янець гніву з нього зійшов. А страх рум’яний не буває. Страх завжди блідий, як обличчя в мерця.

— Що ти збираєшся робити? — ледве вимовив Баста. Він важко сопів, ніби аж задихався. — Невже гадаєш, що пощастить вибратися з села живим? Ти не встигнеш перейти майдан, як тебе пристрелять!

— Що ж, це все ж таки краще, ніж зустрітися з Привидом, — відказав Вогнерукий. — А крім того, ніхто ж із вас не вміє до пуття стріляти.

Мати Меґі підійшла до Вогнерукого й показала на мигах, ніби пише в повітрі. Вогнерукий дістав з кишені записку й передав їй. Баста стежив за папірцем так, немовби намагався поглядом притягти його до себе. Реза щось написала й повернула папірця Вогнерукому. Той наморщив чоло й почав читати.

— Зачекати, поки стемніє? Ні, чекати я не хочу. Але дівчинці все ж таки краще, мабуть, лишитися тут. — Він перевів погляд на Меґі. — Їй Каприкорн нічого не зробить. Адже тепер вона — його нова Чарівновуста. А потім прийде батько й забере її звідси. — Вогнерукий знову сховав записку до кишені й провів вістрям ножа вздовж ґудзиків на Бастиній сорочці. (Ґудзики, коли їх торкався метал, клацали.) — Іди до сходів, Резо, — сказав він. — Я завершу тут справу, і ми, ніби закохана парочка, з невинним виглядом пройдемося Каприкорновим майданом.

Реза, повагавшись, відчинила двері камери, вийшла з-за ґрат і взяла Меґі за руку. Долоня в неї була холодна й трохи шкарубка, — долоня чужої жінки, зате обличчя було знайоме, хоч на знімку воно мало вигляд молодший і не такий стривожений.

— Резо, ми не можемо взяти її з собою! — Вогнерукий схопив Басту за лікоть і притис спиною до стіни. — Її батько порішить мене, якщо дівчинку там застрелять. А тепер відвернися сама й затули очі Меґі, якщо не хочеш, щоб вона бачила…

Ніж у його руці тремтів. Реза злякано звела на Вогнерукого очі й різко покрутила головою. Але Вогнерукий вдав, ніби вже не дивиться на неї.

— Бий якомога сильніше, бруднорукий! — процідив крізь зуби Баста, притискаючись руками до стіни позад себе. — Убивати — справа не легка. Щоб робити її добре, потрібен досвід.

— Пусте! — Вогнерукий схопив його за куртку й приставив ножа йому до підборіддя, як Баста робив це з Мортимером — тоді, в церкві. — Убити може будь-який дурень. Це діло не хитре — не хитріше, ніж кинути у вогонь книжку, відчинити ногою двері чи налякати дитину.

Меґі затремтіла.