Чорнильне серце - Корнелія Функе

Меґі нічого не відповіла. Вона дивилася на Басту. Той стояв, знуджено спершись на Мортолине крісло.

— Я цього ввечері не читатиму, — сказала Меґі. — Уночі ви застрелили мого батька. Мені Баста сказав. Я не читатиму жодного слова.

Сорока обернулася до Басти.

— Що це ти надумав? — сердито запитала вона. — Гадаєш, ця мала краще читатиме, якщо ти розіб’єш її дурне сердечко? Ви ж бо не вцілили! Ану, скажи їй про це, та швидше мені!

Баста опустив очі, мов хлопчисько, якого мати спіймала на шкоді.

— Я їй так і сказав, — пробурмотів він. — 3 Кокереля стрілець нікудишній. Її батька навіть не зачепило.

Меґі з полегкістю заплющила очі. На душі в неї стало тепло й затишно. Усе було добре, а що не було ще добре, те скоро буде. Щасливе відчуття додало їй сміливості.

— Але це ще не все! — промовила вона.

А чого боятися? Вона їм потрібна. Лише вона може вичитати отого Привида, більш ніхто. Крім Мо, звичайно, але Мо вони поки що не схопили. І не схоплять. Повік. Нехай і не сподіваються!

— Що там іще? — Сорока помацала свої туго зав’язані у вузол коси.

Цікаво, який вигляд мала ця жінка колись давно, коли їй було стільки років, скільки тепер Меґі? Чи вже й тоді губи в неї були такі тонесенькі?

— Я читатиму лише після того, як мені дозволять ще раз побачитися з Вогнеруким. Поки він… — Вона не доказала.

— Навіщо?

«Щоб сказати йому, що ми спробуємо його врятувати, — подумала Меґі. — А крім того, я гадаю, що там разом із ним — моя мама». Але вголос вона про це, певна річ, не обмовилась.

— Я хочу сказати йому, що це я винна і дуже шкодую, — промовила натомість вона. — Адже він допоміг нам тоді.

Мортола глузливо скривила губи.

— Ах, як зворушливо! — кинула вона.

«Мені треба ще раз подивитися на неї зблизька, — міркувала Меґі. — Може, то все ж таки не вона. Може…»

— А якщо я скажу «ні»? — Сорока дивилася на дівчинку, як кішка, що грається з недосвідченим маленьким мишеням.

Та Меґі цього запитання очікувала.

— Тоді я прикушу собі язика! — відповіла вона. — Прикушу так, що він розпухне, й увечері читати я не зможу.

Сорока відкинулася в кріслі й засміялась:

— Чи ти чув, Басто? Ця мала не дурна!

Баста лише мовчки кивнув головою.

Але тепер Мортола дивилась на Меґі майже привітно.

— Послухай, що я тобі скажу. Твоє дурненьке бажання я виконаю. А ось щодо читання ввечері, то хочу звернути твою увагу на оці знімки на стінах.

Меґі обвела поглядом кімнату.

— Придивися до них пильніше. Бачиш усі ці обличчя? Кожне з цих людей колись посварилося з Каприкорном, і відтоді про них усіх уже ніхто нічого не чув. Будинків уже теж немає, жодного: всіх їх пожер вогонь. Отож увечері, коли читатимеш, згадай про ці знімки, маленька відьмочко. Якщо затнешся чи тобі вдарить у голову ідіотська думка взагалі зціпити губи, то дуже скоро й твоє обличчя дивитиметься на світ з такої самої гарненької золотої рамочки. Але якщо зробиш своє діло як слід, то ми відпустимо тебе до батька. Чом би й ні? Читатимеш увечері, як янгол, — і побачиш його знов! Мені казали, нібито його голос обертає кожне слово на оксамит і шовк, на плоть і кров. Отак маєш читати й ти, а не тремтячим голоском і затинаючись, як отой бовдур Даріус. Зрозуміла?

Меґі звела на неї очі.

— Зрозуміла, — тихо відповіла вона, хоч і знала, що Сорока бреше.

До батька її нізащо не відпустять. Доведеться йому прийти по неї самому.

Бастині гордощі й хитрощі Вогнерукого

— Усе ж таки хотілося б знати, чи потрапимо ми коли-небудь до пісень та казок. Ми, звісно, й тепер у казці. Але знаєш, що я маю на увазі? Щоб через багато-багато років про нас розповідали десь біля каміна або читали вголос із великої, грубезної книжки з чорними й червоними літерами… І щоб хтось сказав: «Ану ж бо, послухаймо про Фродо й Персня!»

А у відповідь йому: «О, та це ж одна з моїх улюблених казок!»

Джон P. Р. Толкін. Володар перснів

Баста, поки тяг Меґі через майдан до церкви, без угаву сварився:

— Прикусиш собі язика? Відколи це стара купляється на такі коники? І хто ж тепер поведе це нахабне дівчисько до склепу? Баста, хто ж іще! Та хто я тут, зрештою, такий? Чоловік чи якась дівка на побігеньках?

— До склепу?

Меґі гадала, що ті двоє бранців усе ще висять у сітях, та коли вони ввійшли до церкви, дівчинка нікого не побачила, а Баста нетерпляче потяг її поміж колон далі.

— Атож, до склепу! — гаркнув він. — Ми тримаємо там мертвяків і тих, хто ними скоро стане. Тут сходи вниз. Ворушись, бо сьогодні на мене чекають справи важливіші, ніж няньчитися з доцею Чарівновустого.

Сходи, на які показав Баста, вели круто вниз, у морок. Східці були вичовгані, різні заввишки, й Меґі щокроку перечіплювалась. Унизу стояла така темінь — хоч в око стрель, і Меґі не відразу помітила, що сходи закінчилися. Вона саме намагалася намацати ногою ще один східець, коли Баста грубо штовхнув її в спину.

— О, а це що таке? — почула Меґі його лайку. — Чого це чортів ліхтар знов погас?

Спалахнув сірник, і з пітьми проступило Бастине обличчя.

— Вогнерукий, до тебе гостя! — глузливо гукнув він, засвічуючи ліхтаря. — Доця Чарівновустого бажає з тобою попрощатися. Її татусь витяг тебе в цей світ, а доця подбає про те, щоб сьогодні ввечері ти його покинув. Сам я її сюди не пустив би, але в Сороки серце на старість геть розм’якло. А ти цій малій, схоже, припав до вподоби. Цікаво, чим? Навряд чи таким привабливим обличчям!

Бастин сміх огидною луною відбився від вологих стін.

Меґі підійшла до ґрат, за якими стояв Вогнерукий. Вона лише коротко подивилася на нього й перевела погляд далі, за його спину. Каприкорнова служниця сиділа на кам’яному саркофазі. Ліхтар, що його засвітив Баста, сіяв тьмяне світло, та навіть його було досить, щоб упізнати жінчине обличчя. Це було обличчя з фотознімка Мо. Тільки коси тепер були темніші, а від усмішки не лишилося й сліду.

Коли Меґі ступила до ґрат, її мама підвела голову й дивилася на неї невідривно, так ніби на світі, крім цієї дівчинки, більше нічого не існувало.

— То це Мортола пустила її сюди? — перепитав Вогнерукий. — Аж не віриться!