Відірвана від коренів - Наомі Новік
Вибравшись одного разу у ліс взимку, ще дитиною, мені ще не було дванадцяти, я знайшла дивний великий білий мішок на дереві, між гілками, схований під мокрим опалим листям. Я тицьнула його палицею кілька разів, а потім побігла до мого батька, який працював неподалік, і привела його, щоб показати. Він зрубав найближчі дерева, які годилися для підпалу, а потім спалив дерево і мішок разом з ним. Ми потикали палицею у золу і знайшли скручений скелет якоїсь потворної виростаючої істоти, не таку як у навколишніх тварин, звірів чи худоби, який ми могли би впізнати.
— Тримайся подалі від цієї галявини, Агнешка, ти мене чуєш? — сказав мій батько.
— Це все згоріло зараз. — Я могла сказати йому, що я це відчула. Хоча не знала, як.
— Все одно, — сказав він, і ми ніколи більше не говорили про це. Ми навіть не сказали моїй матері. Ми не хотіли думати про те, що він мав на увазі, — що я могла знайти зло, приховане серед дерев Вудом.
Пам'ять жваво повернула мені той момент: слабкий вологий запах гниючого листя, моє дихання — холодне і біле у повітрі, іній заморозку по краях гілок і на виступах кори, важку тишу лісу. Я пішла на пошуки чогось іншого; і прийшла на ту ж галявину наступного дня, з ниткою незручності, яка тягнула мене до неї. І відчувала себе тепер так само. Але я була у вежі Чарівників, в серці королівського палацу. Як Вуд міг бути тут?
Я витерла пальці до спідниці, приготувалася і розкрила її. Перша сторінка мала кольоровий малюнок, були зображені руки, кожна з яких тримала голову амфісбени, шкіра змії була мерехтливо синьою, замість очей були червоні дорогоцінні камінці, в оточенні лісу зеленого листя зі словом Bestiare, яке висіло над ними золотими літерами, приєднаними до гілок, як фрукти.
Я погортала її пальцем і великим пальцем, хапаючись тільки за нижній куток. Це був бестіарій, повний чудовиськ і химер. Не всі з них були навіть реальні. Я перевернула кілька сторінок повільніше, тільки побіжно поглядаючи на словах і картинки, з відчуттям повзання мурашок по тілі, і почали розуміти, що в той час як я читаю, монстри стають реальнішими, я вірила в них, і якби я продовжувала вдивлятися довше… досить! Я різко закрила книгу, і поклала її на підлогу подалі від себе. Гаряча душна кімната стала ще душнішою, теплою, як у найгіршу спеку влітку, повітря було гаряче, вологе і душило своєю вагою, непорушне, без будь-якої надії, що зараз війне вітер і стане трохи легше.
Я витерла пальці до спідниці знову, намагаючись позбутися жирних плям, які відчувала, і тепер дивилася на книгу з підозріням. У мене було відчуття, що коли я відведу очі очі вбік, вона обернеться на якогось покруча і стрибне на моє обличчя, з шипінням і дряпанням. Інстинктивно я потяглася до заклинання вогню, щоб спалити її, але одразу зупинилася, розуміючи, наскільки це нерозумно: я стояла у кімнаті, повній старих сухих книг, де у повітрі літав пил, коли я дихала, а за дверима була величезна бібліотека. Але я була упевнена, що тепер небезпечно залишити книгу тут навіть на мить, і не могла собі уявити, що доторкнусь до неї знову…
На щастя, двері відкрилися ширше.
— Я розумію вашу обережність, Алеш, — Балло говорив буркотливо, — але я насилу бачу, яка шкода може вийти від…
— Стійте! — крикнула я, і він і Алеш зупинилися за вузьким дверним отвором і тепер дивилися на мене. Я припускаю, що виглядала дивно, стоячи там, як приборкувач левів перед роздратованим звіром, хоча переді мною на підлозі спокійно лежала тільки якась книга.
Балло подивився на мене з подивом, а потім глянув на книгу.
— Що там на підлозі?
Але Алеш вже зреагувала: вона акуратно відштовхнула його сторону і висмикнула довгий кинджал з-за пояса. Вона присіла, протягла руку на всю довжину і торкнулася книги кінчиком. Лезо освітилося сріблом по всій довжині, і там, де воно торкнулося книги, світло сяяло через зелену хмарку зараження. Вона прибрала кинджал.
— Як ви дізналися, що вона тут?
— Книга лежала тут, в купі, — сказала я. — Вона намагалася впіймати мене. Я зрозуміла це, бо відчула себе як у Вуді.
— Але як можна… — почав Балло, але Алеш вже зникла з дверного отвору. Через мить вона знову з'явилася, з надітою важкою металевою рукавичкою. Вона взяла книгу двома пальцями і кивнула головою. Ми пішли за нею в головний зал бібліотеки, вогні над нашими головами яскраво спалахували і згасали, коли ми проходили далі — вона зіштовхнула купу книг з однієї з великих кам'яних плит і поклала книгу на нього.
— Як саме цей шматок гидоти уникнув вас? — запитала вона Балло, який заглядав тепер через її плече, стривожений і нахмурений.
— Я не вірю, що навіть заглянув в неї, — сказав Балло, злегка винуватим голосом. — У цьому не було ніякої необхідності: я одразу міг побачити, що це несерйозна книга по магії, і цілком зрозуміло, що їй не було місця в нашій бібліотеці. Я пам'ятаю, у мене було досить сильна перепалка з Георгом, справді: він наполягав на збереженні її на полиці, навіть якщо там не було ні найменших підстав для цього.
— Георг? — похмуро сказала Алеш. — Чи було це тоді, перш ніж він зник? — Балло зупинився і кивнув.
