Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

— Сумуватимеш за академією? — запитала я її.

Вона пирхнула, але я бачила — так, буде. Як і я, коли настане мій час.

— Хіба що трохи, — відповіла вона, відпиваючи зі свого келиха. — Як же добре буде жити без усіх цих рефератів і повчань архімагеси Тіррени. Я так втомилася від неї! Добре, що я можу втекти від неї, а ось тобі від архімагеси вже нікуди не подітися, — пирснула Ніда, натякаючи на наші стосунки з Демом.

— Звичайно, архімагеса Тіррена — своєрідна жінка, але я до неї звикла.

— У тебе просто немає вибору, Кетто, — посміхнулася Ніда.

— Ой, Нідо, давай краще веселитися, — я відмахнулась від неї. Вічно вона бурчить з приводу Дема. І чим він їй так не догодив? Мені не збагнути.

Випивши по келиху вина, ми пішли танцювати. Навколо мене миготіли щасливі обличчя студентів, які покінчили з навчанням і вступали в доросле життя. Скоро і мені доведеться зробити такий крок. І він мене до тремтіння лякав. 

Більшу частину літа я допомагала архімагесі Мареві варити зілля на продаж, не забуваючи і про прогулянки з Демом. А ось в останній місяць ми поїхали до Велланії, де на нас уже чекала Ніда зі своїм братом у знятому її батьками на літо будинку. Дема вона, звичайно, не чекала, але особливо не заперечувала, оскільки він смачно готував і був єдиним, хто міг змусити брата Ніди їсти щось, окрім солодкого.

— У мене таке відчуття, що Нейд принципово не хоче їсти вівсянку, яку я приготувала йому, — бурчала Ніда, коли ми з Демом проспали сніданок.

Спробувавши вівсянку Ніди, Дем зморщився і прибрав її геть зі столу. Він глянув на Ніду, потім на мене, а потім підморгнув Нейду.

— Готувати навчіться, дівчата. Нейд не дурень, щоб їсти аби що, — Дем дістав з шафки чисту каструлю і пачку вівсянки. — Зараз зварю нормальну вівсянку і поснідаємо.

— Я хочу бутерброд із ковбасою! — почав скиглити Нейд.

— Нідо, — Дем обернувся і окинув мою подругу суворим поглядом. — Ти якщо вариш Нейду вівсянку, то й сама її їж. А то собі зробила нормальний бутерброд, а дитині горілу вівсянку підсовуєш.

— Мама не дозволяє годувати Нейда одними бутербродами, а вівсянку я не люблю.

— Я теж не люблю вівсянку! — протестував Нейд.

Я сиділа мовчки, попиваючи свою ранкову воду з лимоном, і з усмішкою спостерігала за цією сценою.

— Ану тихо! — прикрикнув на них Дем. — Зараз ви в мене всі полюбите вівсянку.

Вівсянку цього ранку дійсно їли всі. Дем справді вмів перетворювати навіть прості страви на кулінарні шедеври. За столом Ніда вмить припиняла на нього бурчати.

Ми часто проводили час на озері або влаштовували пікніки на узліссі Зачарованого лісу. Іноді ходили й углиб у супроводі незмінного Талівана Дуані. Я зібрала багато корисних трав, вивчала їх та створювала нові зілля. Навіть під час відпочинку я не могла не думати про роботу. Я нею жила.

Одного дня ми йшли стежкою на самому початку лісу, шукаючи нове місце для пікніка. Ліс у цей день був особливо гарним. Яскраве сонце пробивалося крізь густе листя, розсипаючи на стежці плями світла. Теплий вітер ліниво ворушив гілки дерев, наповнюючи повітря ароматом квітучих трав. Десь у гущавині перегукувались птахи, а біля самої землі пурхали метелики, іноді сідаючи на м'які пелюстки диких квітів.

Я йшла попереду, вдихаючи цей густий, пряний аромат літа, але щоразу, коли погляд чіплявся за щось корисне серед трав, мимоволі зупинялася. Ось — ніжно-зелене листя зорянки, воно відмінно підійде для заспокійливого настою. Трохи далі — стебла золотоцвіту, що додає бадьорості тілу. Я схилилася, акуратно зрізаючи їх невеликим ножем, і поклала в кошик, уже майже наполовину наповнений.

— Тільки спробуй сказати, що це випадковість, — єхидно зауважила Ніда, зупинившись поряд і склавши руки на грудях.

— Ти ж обіцяла просто відпочити, а не перетворювати прогулянку на черговий збір трав, — додав Дем з легкою усмішкою, хитаючи головою.

Я підвелася і хмикнула.

— Ну а що, коли під ногами ростуть такі гарні трави? Було б нерозумно їх не взяти.

— Звісно, ​​було б. Особливо якщо ти не можеш прожити без зілля та відварів навіть одного дня, — простягла Ніда, закочуючи очі.

— Кетта — трав'яна маніячка, — розсміявся Нейд, тікаючи вперед, незважаючи на крики Ніди зупинитися.

Я теж розсміялася, знизавши плечима, і пішла вперед, наздоганяючи Нейда. Лісова стежка вела нас усе далі, до невеликої сонячної галявини, де, здавалося, повітря було ще теплішим і наповненим ще більш яскравими ароматами. Високі папороті тяглися до сонця, поряд з ними цвіли сині зірочки лісових дзвіночків, а на старому поваленому дереві, мох м'яко зеленів під променями сонця.

— Думаю, це місце підійде, — нарешті сказала я, озираючись.

— Тільки якщо ти обіцяєш не кидатися до кожного куща, побачивши ще одну «дуже корисну» траву, — пирхнув Дем, ставлячи кошик з провізією на землю. — Серйозно, Кетто, давай хоч день проведемо без пошуку трав по всьому лісі.

Я усміхнулася, сідаючи на м'який мох. Звичайно, обіцяти я нічого не могла, але й засмучувати Дема з Нідою теж не хотілося.

Ми розклали плед на м'якому моху, а кошик з їжею зайняв місце в центрі. Сонячне проміння пробивалося крізь крони дерев, зігріваючи шкіру, а повітря було наповнене ароматами лісу — свіжістю зелені, легкою терпкістю деревної кори і солодкуватим запахом квітучих трав.

— Ну що, починаємо бенкет? — Ніда розтяглася на пледі, посміхаючись.

— Хвилинку, — я нахилилася і вийняла з кошика невеликий пучок щойно зібраних трав.

— О ні, — простогнав Дем. — Я ж просив!

— Я просто додам їх у термос із чаєм, не бійся, — розсміялася я, спритно розтираючи листя між пальцями.

— Звичайно, звичайно, — пробурчав він. — Спершу в чай, а потім виявиться, що без них ми взагалі не виживемо.

— Хто знає? — підморгнула йому я. — Може, я врятую вам життя від якихось жахливих наслідків переїдання?

Ніда пирснула, а Дем лише похитав головою, але сперечатися не став.