Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

Я стояла біля воріт академії, вдихаючи вологе осіннє повітря. Літо пролетіло так швидко, наче його й не було. Ще вчора я сиділа на терасі вдома, слухаючи шум дощу, а сьогодні я знову тут — в академії.

Останній рік. Усього два семестри — і все. Я більше не буду студенткою, не буду поспішати на лекції, нервувати перед іспитами, нескінченно засиджуватися в бібліотеці…

Бібліотека. Хоча у ній мені завжди подобалося.

Зітхнувши, я попрямувала до масивних дверей головного корпусу. Насамперед треба зайти до Дема. Останні кілька днів перед початком навчання я провела з батьками і вже встигла за ним скучити.

У бібліотеці було майже порожньо. Лише кілька першокурсників пошепки обговорювали щось за столами. Дем якраз розбирав стоси книг, як завжди зосереджений і задумливий, коли я до нього підійшла.

— Ти рано, Кетто, — зазначив він, підводячи погляд. — Я думав, ти захочеш добряче виспатися перед початком навчального року.

— Скучила за тобою, — я обійшла стійку, щоб обійняти Дема.

Він залишив на моїх губах легкий поцілунок і зазирнув у вічі.

— Тебе щось турбує, Кетто? — спитав він, наче прочитав мої думки.

— Останній рік, — відповіла, слабко усміхаючись. — І мені чомусь тривожно.

— Ти хвилюєшся? — спитав він, ніжно торкаючись моєї щоки.

— Так. Мені здається, що все надто швидко закінчується. Здається, я зовсім недавно вперше увійшла до бібліотеки і побачила тебе, а тепер не знаю, що буде далі.

Дем мовчав, але я відчувала його підтримку. Це завжди так — він просто поряд і мені стає легше.

— Ти впораєшся, — сказав він нарешті. — Як завжди.

— А якщо ні?

— Тоді я допоможу тобі. Я завжди поруч, Кей, — Дем притис мене до себе, залишаючи поцілунки на лобі, щоках, губах, забувши про те, що на нас здивовано витріщаються першокурсники. Та й нехай! У наших стосунках із Демом немає нічого забороненого. Він не викладач.

Замість першої пари — традиційне привітання ректорки на початку року. Архімагеса Тіррена стояла, склавши руки на грудях, і вивчала нас уважним поглядом.

— Для когось цей рік стане першим, для інших — останнім. Якщо ви хочете здобути максимум знань — старатися потрібно з перших днів. Для тих, у кого цей рік останній, хочу нагадати, що він найважливіший, — архімагеса Тіррена зупинила свій погляд на мені і її губи розтяглися в хитруватій посмішці. — Попереду випускні іспити, після яких на вас чекає доросле життя. І повірте, воно буде складнішим за будь-яке тренування з бойової магії.

Я чула її, але слова ніби проходили повз мої вуха. Так, звичайно, останній рік важливий. Так, іспити вирішують багато. Але що потім?

Я спробувала уявити себе за рік. Де я буду? Як складеться моє життя? Чи залишиться Дем поруч? Але замість чіткого образу перед очима був лише туман.

— Хтось із вас піде працювати у відділ міського захисту, — продовжила архімагеса Тіррена. — Хтось займатиметься дослідженнями. Хтось присвятить себе викладанню. А хтось… — вона зробила паузу і подивилася в зал, — наробить у своєму житті купу помилок у спробах знайти своє місце в житті.

Я здригнулася. Вона ніби говорила про мене. Хоча, знаючи архімагесу Тіррену, можна було не сумніватися — ця шпилька на мою адресу.

Що коли я справді нароблю купу помилок? Що коли весь цей час я йшла не туди? Проти вітру. А треба було піддатись його пориву і йти туди, куди він підказував. Але ж я так уперта…

Я крадькома кинула погляд на годинник. Лекція ще не закінчилася, але мені хотілося якнайшвидше піти звідси. Архімагеса Тіррена продовжувала щось говорити, але я вже не слухала її. В голові шуміло, думки кружляли як божевільні. Майбутнє. Вибір. Відповідальність.

Я стиснула долоні в кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються у шкіру. Чого хочу? Де я бачу себе через рік? Як складеться моє життя? Ці питання переслідували мене все літо, але я так і не знайшла відповіді на них.

— Любі мої, — голос архімагеси Тіррени пробився крізь мої роздуми, — цей рік — ваш останній шанс довести, чого ви варті. Не марнуйте свій час.

Привітальна лекція закінчилась. Тиша одразу змінилася шумом — студенти перемовлялися, обговорюючи почуте. Хтось був сповнений рішучості, хтось, як і я, відчував себе розгубленим.

У мене було трохи часу до початку наступної пари, і я відразу ж побігла до Дема. Мені хотілося знову з ним поговорити. У бібліотеці стояла тиша, нікого, крім Дема, тут не було. Він сидів за стійкою, поринувши у читання, але, побачивши мене, вмить підняв голову.

— Щось сталося? — спитав він, одразу помічаючи мій стан.

— Я просто… — я зітхнула і опустилася на стілець поруч із ним. — Ті самі тривоги, що й годину тому. Я не знаю чого чекати від життя, куди йти.

Дем не ставив зайвих запитань. Він просто чекав, поки я виговорюсь.

— Мені страшно, Деме, — я опустила голову, вивчаючи подряпини на паркеті. — Що, коли я даремно витратила ці роки? Що, коли я йду не туди?

Дем мовчав, але в його погляді не було ні засудження, ні сумніву. Тільки розуміння та підтримка.

— Ти не зобов'язана знати все зараз, — нарешті відповів він. — В тебе є час.

— Не так уже й багато.

— Достатньо, щоб зрозуміти себе.

Я подивилася на Дема, дивуючись його спокою, впевненості. Він встиг багато спробувати у своєму житті: був бойовим магом, цілителем, тепер ось бібліотекар. Але він ніколи не мав сумнівів у тому, що він робить. І змін він не боявся. Чому ж я не могла так само?

— А якщо я не зрозумію? — пошепки спитала я, хоч ніхто, крім книжок, нас не чув.

Дем трохи усміхнувся.

— Тоді я допоможу тобі.

У цьому весь він! Я була вдячна йому за підтримку, але мені хотілось стати самостійною. Тільки я не знала, як. Поки що не знала. Але я знайду свій шлях. 

Після занять та обіду я відразу ж пішла до лабораторії зіллєваріння, де на мене вже чекала архімагеса Марева. Вона якраз займалася черговим зіллям. Помітивши мене, вона усміхнулася.