Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

З ранку їдальня знову наповнилася звичним гомоном голосів. Я мовчки колупала вівсянку, все ще відчуваючи тяжкість у душі після вчорашнього вечора. Айна кидала на мене співчутливі погляди, але нічого не говорила — і за це я була їй вдячна.

І тут хтось сів поруч.

Я не підвела очей, але відчула знайоме тепло поряд. А потім переді мною з'явилася тарілка з печивом. Лимонним. Моїм улюбленим. Так, звичайно!

— Це що? — тихо запитала я, глянувши на нього. Він знову надумав вибачатись лимонним печивом?

Дем присунув тарілку з печивом ближче.

— Твоє улюблене печиво, — спокійно відповів він, ніби й не було вчора ніякої сварки. — Приготував вночі. Щоб ти не бурчала.

Я дивилася на нього, стискаючи ложку в руках. Він виглядав стомленим, мабуть, зовсім не виспався через це печиво. Ображатися якось одразу розхотілося. От же хитрун! Знав, що так буде.

— Дякую, — я взяла одне печиво, відкусила шматочок.

Дем подивився на мене і в його очах я побачила, що він шкодує про вчорашню сварку.

— Я не повинен був так на тебе кричати, — сказав він, потираючи обличчя. — Просто… я злякався.

— Я знаю, — зітхнула я.

Між нами повисла незручна тиша, але ми все ж таки помирилися, хоч усередині й залишився неприємний осад.

Це було не вперше. Він сердився, коли я робила щось не так. Я ображалася. Він не хотів мене слухати. Ми сварилися. А потім мирилися, бо не могли інакше, бо кохали одне одного.

Але я так стомилася.

Я хотіла не лише турботи, а й розуміння. Я хотіла, щоб він не лише переживав за мене, а й довіряв, чув мене, підтримував.

Але я все одно його кохала.

— Наступного разу одним печивом не відбудешся.

— Добре, — Дем накрив мою руку своєю. — Наступного разу я приготую лимонний пиріг.

Після занять я сиділа в бібліотеці, оточена купою книг, але жодна з них не приносила мені полегшення. Сторінки розповідали про інші світи — далекі, але такі манливі. Я провела пальцями по рядках, але букви розпливалися перед очима від втоми. Як би мені хотілося бути там, а не тут…

Я закрила книгу і глибоко вдихнула.

Наш світ не давав мені відчувати себе у безпеці. Хоч би скільки я намагалася жити нормально, небезпека завжди знаходила мене. Темні маги в лісі були нагадуванням: будь-якої миті все може змінитися. Будь-якої миті я можу не повернутися додому. І навіть коли поряд був Дем і мої друзі, мені все одно було страшно.

Я не хотіла жити у вічному страху.

Я заплющила очі, намагаючись вгамувати черговий напад тривоги. Може, мені справді варто піти? Знайти світ, де я зможу просто жити, не чекаючи загрози на кожному кроці? Адже напевно є такий!

Ось тільки я сумнівалася, що зможу просто залишити все, що в мене є.

Я розплющила очі і подивилася на книги. Де ж той світ, у якому я перестану боятися?

Лекція з історії магії йшла як звичайно, коли двері в аудиторію раптом відчинилися, і до нас зайшла архімагеса Тіррена.

— Любі мої, у мене чудові новини! — з усмішкою оголосила вона.

Ми всі завмерли в очікуванні.

— Зі столиці прийшла звістка, що темні маги на якийсь час відступили. Тож ми нарешті можемо пожити спокійно.

На мить запанувала тиша, а потім аудиторія вибухнула радісними криками. Я ж сиділа мовчки, намагаючись осмислити почуте.

Тимчасове затишшя…

Я відчула деяке полегшення, але в глибині душі все ще залишалася тривога. Темні маги йшли на рік, два, десять років, але потім знову поверталися. Так завжди було. І навряд чи колись зміниться.

Ввечері я знову сиділа у бібліотеці, заваливши стіл книжками.

— Ти все ще думаєш про це? — м'яко спитав Дем, спостерігаючи, як я розсіяно гортаю сторінки, навіть не дивлячись на текст.

Я кивнула.

— Так. Я рада, правда… Але як довго це триватиме? Сьогодні темні відступили, а завтра повернуться. Або за місяць. Або за рік. Це завжди відбувається.

Дем мовчав, даючи мені виговоритись.

— Я втомилася від цієї невизначеності, — зізналася я, опустивши голову. — Від того, що кожен день може стати останнім. Я навіть не впевнена, чи хочу залишатися тут, якщо все повториться.

— Ти справді готова піти, Кетто?

Я підвела на нього очі.

— Я не знаю.

Дем дивився на мене уважно, ніби намагався прочитати мої думки.

— Я не хочу, щоб ти йшла, — тихо сказав він. — Але якщо тобі справді буде краще в іншому місці…

Я ковтнула, відчувши, як усередині щось болісно стислося.

— Я ще не вирішила, — прошепотіла я. — Просто… мені страшно.

Він простяг руку і накрив мою долоню своєю.

— Тоді давай розберемося з цим разом. Не треба поспішати.

Я подивилася на наші переплетені пальці та кивнула.

— Добре.

У вихідні ми вирушили до столиці, де з нагоди відступу темних магів організували святкування. Ми йшли широкою вулицею, навколо нас горіли яскраві вогні і я відчувала, як святковий настрій проникає в мене, незважаючи на недавні тривоги. У повітрі пахло солодощами, пряними напоями та свіжою випічкою. Люди сміялися, танцювали, музика лилася звідусіль.

— Ну, тепер ти трохи розслабишся? — з усмішкою спитав Дем, нахиляючись до мене.

Я зиркнула на нього.

— Не знаю. Але спробую.

Ми з друзями пробиралися через натовп, милуючись прикрашеними вулицями.

— Я все ще не можу повірити, що це правда, — зауважила Айна, відламуючи шматочок солодкого пирога, який вона купила на ярмарку. — Мені здавалося, що затишшя ніколи не настане.

— Тимчасове, — пробурчала Ніда.

— Все одно! — вона відмахнулася. — Це ж привід повеселитися.

Я дивилася, як люди радіють, танцюють, п'ють і їдять. І мені хотілося вірити, що це затишшя триватиме довго. Я глибоко вдихнула, вбираючи шум, світло і радість навколо. Сьогодні я дозволю собі просто бути щасливою.

Ми бродили містом, переходячи від однієї площі до іншої, слідуючи за музикою та сміхом. Ми зупинилися біля одного з прилавків, де торгували глінтвейном. Дем узяв два стаканчика і простягнув мені один. Я відчула, як тепло пробігло по всьому тілу, коли зробила перший ковток.