Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

У новому семестрі я з головою поринула у вивчення інших світів. Я не тільки уважно слухала, що розповідала архімагеса Тіррена на парах, а й увесь вільний час проводила в бібліотеці, читаючи книги про них. Дем був радий, що я сиджу поруч із ним, але тема мого вивчення його зовсім не радувала. Він не поділяв мого бажання залишити Муірн. Незважаючи на всі недоліки нашого світу, йому тут подобалося. Я теж любила Муірн, але темні маги вбивали будь-яке бажання тут жити. Мені не подобалося перебувати у постійному відчутті тривоги, ходити вулицями, озираючись, відмовлятися від вечірніх прогулянок. Я хотів спокою, впевненості у майбутньому, а в Муірні його не було. І навряд чи колись буде. Я не вірила, що ми зможемо перемогти темних магів. Якби ми могли, то давно б перемогли.

— Ти не заспокоїшся, ні? — було вже близько 11-ї вечора, коли Дем присів за моїм столом у читальній залі. Всі студенти вже давно пішли спати, тільки я одна продовжувала читати.

— Ні. Я знайду світ, де нам буде добре і спокійно.

— Він точно не в Теліваалі[1]. Цей світ сильно відстає від нашого в розвитку, та й із магією там складно. Кажуть, що її вдалося відродити, але життя там все одно надто вже незвичне для нас.

— Я просто читаю, — пробурчала я, закриваючи книгу. — Що поганого в тому, що я хочу знати більше про інші світи?

— Нічого, якби ти просто хотіла вивчити їх, а не переїхати в них.

— Я хочу спокійного, безпечного життя, Деме, — сказала я. Мені так набридло з ним сперечатися на цю тему.

— А я не хочу залишати звичний для мене світ, Кетто. Мені тут подобається, незважаючи на всі проблеми. Я не хочу жити без магії, як і не хочу пристосовуватися до нових умов — у кожному світі свої традиції та особливості. Я вже мовчу про те, що не хочу залишати рідних та друзів.

— А мене хочеш залишати? — я встала з-за столу, покинувши на ньому книги. Нехай Дем сам прибирає, якщо він такий!

— Не хочу. Заспокойся, Кетто, — перш ніж я встигла вкотре з ним посваритися, Дем мене обійняв і почав цілувати. Я здалася. Лаятись якось одразу розхотілося. — Ми щось придумаємо, Кетто. — Дем заглянув мені в очі, ніжно провів кісточками пальців по щоці. — Може, через кілька років нам вдасться перемогти темних магів чи хоча б зробити наші міста безпечними.

— Ти віриш у це? — я спохмурніла. — Ми не одне століття з ними воюємо, але жодна зі сторін досі не перемогла.

— Так. Але нам досить часто вдається їх стримувати. Іноді про них по кілька десятків років не чути. Наскільки я пам'ятаю, найдовше вони не з'являлися позаминулого століття, 60 років їх тоді не було. Сподіваюся, що найближчим часом нам знову вдасться надовго їх прогнати, якщо не перемогти.

— Ти оптиміст, Деме, — пробурчала я, несхвально похитуючи головою.

— Я реаліст, Кетто, — заперечив Дем. — А ось ти — песимістка, принаймні у тому, що стосується темних магів.

— Я не хочу жити у вічному страху. Як ти не розумієш, Деме? — зітхнула я і спробувала звільнитися з його обіймів, але він мене не відпустив, тільки міцніше обійняв.

— Розумію. Я все чудово розумію, моя зіронько. Ми щось придумаємо, тільки не бурчи.

— Зіронька? — усміхнулася я.

— Ти така яскрава і світиш мені, — Дем скуйовдив мені волосся і знову поцілував.

— Сонце яскравіше, — заперечила я йому, продовжуючи усміхатися.

— А я люблю зірки. Так що ти — моя зіронька, Кетто.

— Гаразд, хай буде так. Думаю, я сьогодні залишуся ночувати в твоїй кімнатці, — якщо ще п'ять хвилин тому мені хотілося піти, то зараз я хотіла залишитися.

— Я лише «за».

Я сподівалася, що після цієї розмови Дем перестане бурчати і чинити опір, але він підключив свою бабусю. Якось після факультативу з бойової магії, вона запропонувала мені піднятися до неї в кабінет.

— Послухай, Кетто, — зробивши чаю, вона запропонувала мені присісти на диван, — твоє бажання покинути Муірн вельми нерозумне.

— Дем поскаржився? — пробурчала я, кидаючи в архімагесу Тіррену невдоволений погляд.

— Не поскаржився, а попросив пояснити тобі що до чого. Він мало де був і не відвідував ні разу немагічні світи, на відміну від мене, тож докладно тобі все пояснити не може.

— І що ж ви мені хочете пояснити, бабусю Тіррено? — зробивши ковток чаю, я потяглася за печивом, яке лежало на столі. Воно було з апельсиновим джемом, смачне, але, звісно, ​​не таке, як лимонне.

— Насамперед те, що на Землі тобі не сподобається, Кетто, — архімагеса опустилася в крісло навпроти мене і теж взяла печиво. — Світ там, звісно, ​​технологічно розвинений, ми звідти багато взяли, адаптувавши їх винаходи під магію, але людям, які все життя звикли використовувати магію, там незатишно. Почуваєшся як із зв'язаними руками. Навіть регенерація не працює.

— Не у всіх вона і тут є, — пирхнула я.

— А яка там медицина! — продовжувала архімагеса. — Якщо зламаєш кістки — місяць у гіпсі проходиш, а то й більше. Не кажучи вже про те, що при певних хворобах необхідно робити операції. На Землі хворіти дуже страшно. Хоча світ досить близький до нас. Багато традицій, спосіб життя такі ж, як у нас. Наші світи на одному рівні розвитку, тільки там технологічний прогрес, а у нас магічний.

— Чудово! Тоді мені там сподобається, — впевнено заявила я, з усмішкою спостерігаючи, як архімагеса Тіррена починає злитися від моєї впертості. — Постараюсь не хворіти.

— Наче це можна передбачити! Особливо з твоїм невгамовним характером, Кетто, — блакитні очі архімагеси вже почали метати в мене блискавки. Але мене не налякаєш грізними поглядами.

— Я буду обережна.

— Дем не захоче жити на Землі. Якщо збираєшся втекти туди одна, то краще розійдись з ним зараз і не мороч йому голову, Кетто.

Ну от, приїхали! Тепер архімагеса Тіррена буде маніпулювати моїми почуттями. Але мені теж є що їй сказати.

— Я кохаю Дема і не збираюся його кидати, — одним махом допивши чай, я поставила чашку на столик і піднялася з дивану. Продовжувати розмову я не хотіла. — А якщо вже ви так наполягаєте, щоб я тут залишилася, наражаючи себе на ризик, то правнуків вам не бачити!