Книга імен - Джил Грегорі

Натомість ді Стефано лежить, як лантух, а сорочка його багряніє від крові.

«А де Шепард? Як він вирвався від охоронців? Як одна людина могла спричинити такий гармидер? Ну, це ненадовго», — присягнувся Кріспін. Хвилі люті калатали в нього в голові.

Він подався до дверей, грюкаючи палицею й міцно зціпивши зуби.

— Ді Стефано мертвий. А Шепарда ніде не видно.

— Як це може бути? — Одіамбо Мофулатсі, діамантовий дилер із Південної Африки, третій номер у командному складі Кола, вийшов на балкон, ледь долаючи роздратування. — А де Ортега? Де твій батько? Чому їх немає?

Кріспін відмахнувся.

— Рауле, давай сюди потаємну. Час настав.

Перелякана дівчинка скулилася на стільці — там, куди її кинув Рауль, і очі її блиснули страхом, коли над нею навис Темний янгол. Він смикнув дівча за руку, сильно стиснув своїми залізними пальцями, — вона задихнулась, і серце мало не зупинилося від жаху. Як вона не силкувалася вирвати руку, він легко протяг її через кімнату на відкритий вигнутий балкон.

Мюллер поставив палицю до стіни, утримуючи рівно вагу здоровою ногою. Коли він кивнув, Рауль штовхнув дівчинку до нього, Кріспін перехопив її та перекинув через парапет. Вона кричала, намагалася якось залізти назад на балкон, але жилаві руки Кріспіна міцно тримали її.

— Не борсайся, бо впущу. — Його дихання аж опалило їй вухо жаром.

Кріспін посміхався, його тішили і придушений крик дівчиська, і вираз непереборного жаху в її очах. Його охопило п'янке відчуття всевладдя.

— Чого ти чекаєш? — напосідав Рауль. Його очі прошивали Кріспіна. — Вона — остання перешкода на шляху до вознесіння. Убий її!

Кріспін не звертав на нього уваги. Не такий потрібен йому кінець — він мусить отримати від Шепарда все належне. Свій агат. І найвищу втіху — примусити Девіда Шепарда дивитися, як оце дівча летить з балкона.

Юрба внизу заклякла, побачивши дівчинку на балконному парапеті.

— Остання з потаємних! — вигукнув хтось.

— Її захопив сам Змій! — захоплено відізвався голос із натовпу.

Змій. Це ім'я пролилося на натовп, як гімн, як молитва. Обличчя Кріспіна сяяло від щастя. Вони знають, скільки він зробив. Ця думка додала йому наснаги. Він широко усміхнувся, відчуваючи глибоку впевненість.

Мофулатсі кинувся до балкона та звернувся до юрби внизу:

— А ну назад до зали — усі до одного! Мерщій. Готуйтеся, як вам наказували. Наше вознесіння неминуче.

Кетрін Вонамейкер і ще кілька людей покірно потяглися до зали, та більшість зволікала, зачудована сценою на балконі.

— А ну марш! — скомандував високий африканець, махнувши довгою рукою.

Кріспін гукнув через плече до Рауля.

— Знайди мені Шепарда й тягни його сюди. Швидко!

— Шепард нам більше не потрібен, — відрубав Мофулатсі. — Рауле, я наказую знайти Альберто Ортегу й Еріка Мюллера. Вони мусять бути тут, разом із нами, цієї миті, коли ми винищимо цей ниций Божий світ.

У Кріспіна від сліпої люті затьмарились очі, бо Рауль побіг виконувати наказ Мофулатсі. Він ледве стримався, щоб тут-таки не жбурнути дівча з балкона, — аби тільки довести, що не потребує жодних дозволів на досягнення мети, заради якої він працював більше, ніж будь-хто з них.

Лють клекотала в його горлі, і він завивав громовим голосом, що аж стіни Ковчега здригнулися, і відлуння долетіло до нижньої печери.

— Девіде Шепард! Покажися! Життя висить на волосині. Дорогоцінне життя. Останньої з ваших потаємних. Іди, урятуй її, якщо насмілишся.

Він гнівно вдивлявся в реєстраційну зону, — Шепарда не видно. Лише ланцюжок гносеїв упокорено тягся до зали.

— Боїшся, Шепарде? Невже ти такий боягуз, що не врятуєш її? Виходь, зупини мене, — я кидаю тобі виклик!

Час спливав, гнів розпирав його, а клятий боягуз не показувався. Кріспін вишкірив зуби, переповнений ненавистю, і на мить послабив хватку на талії дівчинки. Цього їй вистачило, щоб прослизнути вперед по парапету балкона — тепер вона шалено відбивалася ногами, виривалася на волю. Відлуння її криків не стихло, навіть коли Мюллер знову затис її, як у лещатах.

— Кидаю тобі виклик, Шепарде! Кидаю виклик!

Піт котився по обличчю Девіда, струмив під пахвами. Він до крові обідрав пальці й долоні об камінь. Дихання виривалося зі свистом, але він неухильно повз угору позаду триклятої скелястої вежі, що стояла під кутом до балкона.

Він не мав ані льодоруба, ані мотузки, ані опори — нічого, що допомогло б йому вилізти на цю шерехату, майже вертикальну колону. Були тільки пальці. І коліна. Ногою він намацував хоч який малий виступ і дерся на скелю, звиваючись, як міг, знаходячи сяку-таку опору.

У пам'яті його пронеслися настанови Гатча. Одну ногу за один раз. Не дивись униз. Не зводь очей із вершини. Він відганяв думки про Йаель. Про Ділона. Чи вони ще живі? Поранені? Чи ще борються?

Він не мав права відволікатися від сходження. Кріспін гукав до нього. Верещав як очманілий. Девід не допускав його слова у свою свідомість і струшував краплі поту з очей.