Привид безрукого ката - Андрій Процайло
— Не спіши, Яремо! — прогримів голос з усіх усюдів, заповнюючи порожнечу жахом.
Цей голос Лавник упізнав би серед мільярдів, бо підкорявся його вібраціям покірно, як віск вогневі. Від тих вібрацій скапувала його сила у безвість, глибоку і вічну, наче пекло...
Смолоскипи знову на мить пригасли, а потім спалахнули такими кривавими язиками, що заяріли стіни. На кам'яній брилі, що наче з неба звалилася, палахкотіло вирізьблене змієподібними буквами гасло «Слава Владі». На камені стояв чоловік у строгому класичному костюмі. На голові мав маску. Таку суддя вже бачив — у цьому ж таки приміщенні. Але голос...
Зоряна ожила разом з появою громового голосу. Дивні вібрації, що сковували суддю, диво-жінку відновлювали.
— Ти вчасно, любий, — сказала, облизуючи губи. — Я в захопленні від розв'язки.
Зоряна перевірила пластом лежачих охоронців судді — ті не подавали ознак життя. Стрельнула очами на Марі, яка була, наче під наркозом, — спокійна, далека від проблем. Здавалося, все, що відбувається тут, її зовсім не цікавить. Оглянула Левову ногу.
— До весілля заживе, — зробила висновок. — Болить? — поцікавилась.
Лев мовчав. Думав. Так усе зібралося в одній посудині і перемішалося, що голова не встигала переварювати дивні збіги, химерні накладки, божевільні дійсності...
Ярема був скульптурою, поки його плеча не торкнулася Зоряна. Від того доторку йому стало тільки гірше, бо жах уповні поселився в ньому, навіть почав уже заводити свої порядки.
Увага очей маски була прикута саме до судді. Лавник уперше в житті хотів помилитися. Дуже сильно помилитися, щоб із нього насміхався цілий всесвіт. Голос чоловіка в масці повернув його в ті часи, коли він був багатим рабом. З грошима, зв'язками, але з ланцем на горлі і на прив'язі... Якби зараз можна було повернути все назад, він би волів залишитися в селі з батьками: орати, садити і спостерігати, як народжується у землі життя... Яка тупа юність! Думає, наївна, що життя вічне... А воно варте чогось лишень тоді, коли на душі спокій...
Скута минулим і теперішнім спертим повітрям Яремина душа розривалася з туги. Він ще не розучився її читати — на цей раз вона натякала, що Ярема влип безповоротно...
Незнайомець з громовим голосом рвучко стягнув з голови маску.
— Учитель? — здивувався Ярема щиро, хоча знав уже, що так. Що не помилився.
— Яремо, не вдавай дурника, бо так буде несправедливо, — Серафим Іванович правицею поправив своє чорне, як смола, волосся. Він зовсім не постарів. Навпаки, Яремі здалося, що навіть посвіжішав. — Знаєш, чому?
— Чому? — покірно запитав Ярема. Владність судді з нього випарувалася моментально, наче рукою зняло. Якщо людина колись уже була рабом, достатньо однієї насінини рабства посіяти емоціям — і рабство повернеться, як земля повертається навколо своєї осі. Наче було вічно.
— Бо ти ціле життя своє був дурником. Справжнісіньким, круглим... Я мушу тобі відкрити пекельну правду, бо ти заслужив знати. Ти сам зробив вибір — тепер розплачуйся...
— Не зрозумів, — промимрив Ярема. І збрехав мимовільно, знову сподіваючись на спасенну помилку.
Чекання довгим не було. Вчитель його розіп'яв:
— Ти не вибраний, Яремо. Ти — громовідвід!.. А я — не «справедливість»...
— Ви — влада... — приречено промимрив суддя.
— Правильно... І Зоряна — мій посланець. Просто ти допоміг мені заманити сюди грізного Безрукого Лева, з яким без тебе нам би не справитися... Він тільки на перший погляд наївний і незграбний... Отакий безпомічний, як зараз. Прибитий по голові каменюкою... Насправді, купа душ пожертвували долями, щоб обвішати його оберегами... Отже...
— Я смертний... — допоміг учителеві тямущий учень. Певно, востаннє.
— Так. І ти міг би навіть ще трохи пожити, але... Не зможеш. Ти своє віджив. Але не відмучив... Ти сам розумієш...
— Падлюко! — просичав Ярема і кинувся на вчителя з кулаками, проте так і застиг у позі помсти.
— Я тобі розкажу все. Бо щоб ти збожеволів, треба довести тебе до кондиції, — продовжував учитель. — Вона — теж приманка, — учитель махнув рукою на Марі, якої начебто зовсім не стосувалося те, що тут діється. — Думаєш, багато знайдеться дідуганів, які викупляють з рабства покинутих і забутих жінок без паспортів, беруть їх за дружин, роблять документи, залишають спадщину? Жених — теж наш, підставний. Отак...
— Що, Марі не знала, що я був замішаний в історію з аварією Козаків?
— Про тебе не знала... Хіба ходила до відьми, — хихикнув учитель.
— Чуєш, Безрукий! — кинувся Ярема до Лева. — Він убив твоїх батьків! Чуєш? Аварія — його рук справа! Знищ його!
Зуби у Лева скреготіли, жовна бігали, як клапани двигуна... Проте дихання було чітким і рівним. Він робив усе, щоб не втратити голову. Щоб емоції не взяли над ним владу і вогнем своїм не спопелили ворогів, його і... призначення.
