Привид безрукого ката - Андрій Процайло
Яке там «або...»! Її точно в нього поцупив Лавник!
Вундеркінд, як завжди, був веселий. Він дійсно не жив, а бавився. Його начебто не цікавив результат. Усю насолоду Борис ловив у процесі.
— Леве Львовичу, — почав він з порога, передаючи Безрукому прозорого кулька з чаєм, кавою та шоколадом, — якби не ви, моє життя проходило б мимо, я був би черствий, як сухар, — його рівні білі зуби затьмарювали лампочку-економку, яку прикрутила ще покійна господиня. — Я тут прихопив дещо, бо у вас завжди немає...
— Не будь таким розумним, очкарику з ботанічного саду, бо я тебе можу зараз одним легким дотиком відправити у світ божевільних галюцинацій. Тоді знатимеш...
— Мовчу та дишу, — Борис уже наливав воду у чайник. Він постійно щось мусив сьорбати та жувати.
— Де в тобі вміщається вся ця рідина? — здивувався Лев. — Тільки того, що я бачив, ти вже видудлив тонну...
— Просто в мене є один цікавий краник, — Борис перекривляв Безрукого, — яким я можу її таємно випускати, — і заробив легенько по потилиці, трохи розливши чаю собі на коліна.
Лев переповів юнакові події дня. Намагався не пропустити нічого, бо хлопець умів підмічати важливі деталі, які на перший погляд виглядали порожніми і німими...
— Я так розумію, що ми зараз під пильним наглядом судді...
— Швидше за все, — мовив Лев. — Він порозставляв своїх мускулястих велетнів, певно, на кожному кутку.
— Ви звернули увагу — я сказав «під пильним оком», — хлопець узяв стільця, поставив біля шафи і з лабетів павутиння вирвав мініатюрну камеру. Враз закипів телефон. Лев узяв трубку.
— Безрукий, не чуди! — почув розлючений голос судді. — Я за тобою слідкую, щоб допомогти!.. Сам ти не впораєшся!.. Твоя довбешка працює зі збоями, розумієш?.. Ти не є досконалим апаратом! Зрозумій, телепню, ти якийсь не такий... — Лавник не міг підібрати слів, — ти якийсь комбінований... Таке враження, що ти змінений частково... Тому такі перебої, напевно... Постав камеру на місце! — наказав.
— Дзуськи, — відповів спокійно Лев. Його злякало те, що мовлене щойно суддею не раз у жахах перемелював він, як запилючену полову, яку — мели не мели, а зерна не дістанеш, хоч умри... Безрукий помічав за собою, що моментами він ладен був гори перевернути, море переплисти, небо перелетіти, — така сила вирувала в ньому, а часом стискала обценьками душу зневіра ще й своїми закарлюченими щупальцями намагалася її вирвати з корінням, пустити неприкаяну з торбою по світу, щоб знала, де поселятися... Щоб, маючи досвід віків, визнала нарешті, що Безрукий — велетенська покалічена помилка, і втікати від нього потрібно, поки не пізно, допоки ще є шанс...
Схоже, шансу втекти від Лева у душі вже не було...
Юний вундеркінд виглядав зарядженим, як бик перед коридою. Чекав тореадора.
— Діяти! — вигукнув. — Не думати, а діяти... Бо ваш дружок візьме в заручники цілий будинок, — додав. Лев розумів Борисову репліку. Лавник ніколи не зробить того, що може припекти йому зад. Публічні маневри не для нього. Він діятиме тишком-нишком, має ж бо таку мережу шпигунів, про яку місцева влада може лишень мріяти...
— Я забув його запитати про фото, — схаменувся Лев. — Зрештою, толку з того було б, сам знаєш... — всезнаючий вундеркінд якраз такої простої речі не врубував. — Як із козла молока, — пояснив Безрукий.
Раптом занявкав котяра. Він вискочив на стіл і почав дряпати лапами світлу прямокутну пляму на стіні.
— Що там висіло? — запитав вундеркінд. У кожній події йому ввижався знак.
— Календар. Ще, певно, вирваний, з «Радянської жінки». Журнал колись був такий модний, — пояснив дитяті капіталізму.
— Ви казали, на фотографії, що вам віддала бабуся, ззаду стояла дата?..
— Схоже на дату. Недбалим почерком можна було розібрати: тридцять, нуль один, тринадцять.
— А сьогодні яке число?
— Двадцять дев'яте січня... А це значить...
— Що ми повинні гнати до замку, як опечені! Тим паче... — Борис сяяв. — Все сходиться! У вас же завтра день народження! Справжній!..
Дійсно, згідно із знайденим свідоцтвом, Богдан Козак народився тридцятого січня тисяча дев'ятсот вісімдесятого року...
Вундеркіндом крутило, наче дзиґою. Він вигукнув:
— Здається, і це ще не все! — і погнав на кухню. Зірвав разом із цвяшком відривного календаря садовода, де ще на нього дивилося «21 грудня 2012 року».
— Що ще тобі відкрилося? — запитав Лев. Він просив Бога дати йому пам'яті, щоб згадати листа ката.
— Сьогодні все закінчиться! — випалив Борис. — Як? — це вже питання. Дивіться... — він тикнув перед Левові очі календаря. — Ви звалилися на дах таксі опівночі двадцять першого. Саме тоді відбулася заміна душі. Ви маєте здійснити свою місію. З новою душею. Як ви думаєте, скільки вам може бути відведено на це часу?..
— Не знаю, — стенув плечима Лев. — Ніде не сказано.
— Сказано!.. По-перше, нормальна душа не може більше сорока днів перебувати на землі, так?.. Порахуйте,
