Привид безрукого ката - Андрій Процайло
— Я Лев Безрукий. Дослідник. Етнограф. Вам допомогти?
— Ні. Я сильна, — сказала бабуся. — Просто мені привидівся син...
— А... я взагалі-то... до вас, — промимрив Лев. — До мене випадково потрапило свідоцтво... — він перебирав у руках книжечку, не знаючи, що з нею робити.
— Ходімо до хати. Я візьму окуляри. Мені снився дуже гарний сон... — не дала договорити Маринка і, перебираючи почергово палицями та неслухняними дерев'яними ногами, почовгала до східців. — Коли була молода, — розказувала передихуючи, — сама просила свого Богдана зробити високі сходи. Гарно так. Уранці, до сходу сонця, на підвищенні. Навіть посварились із ним через ті сходи. А тепер... Він відпочиває, а я мучуся... Кожна така вилазка — знущання з болячок...
У коридорі було холодно. Бабуся почовгала далі.
— Я палю в одній кімнаті. Бережу дрова, — пояснила.
Пічка була змайстрована так, що на ній можна було і грітися, і варити їсти. Бабуся підкинула два поліна, поставила чайник. Відкрила тумбу під затягненим павутинням телевізором, знайшла окуляри.
— Я павутиння не знімаю, бо павуків бити не можна, — пояснила. — Бо павуки приносять добрі новини... Що ви там маєте, казали?..
Лев подав Маринці свідоцтво про народження. Вона взяла його, піднесла до очей. Понюхала, погладила. Руки затрусилися, голос затремтів.
— Пахне моїм онучком. То Богданчикове свідоцтво. Ми разом з сином ходили в сільраду його реєструвати. Я тоді вчителювала. Школа поруч. Забігла порадіти, — бабуся втерла сльозу. Де ви його взяли?
— Як би вам сказати... — почав Лев.
— Як є...
— Знайшов у квартирі, яка дісталася мені у спадок від покійної господині...
— Ви мені свідоцтво залишите?
— Так, — відповів Лев.
— Що іще?
— Де могили ваших?..
— Тут. А де я могла їх поховати?.. — Маринка зітхнула. — Вони мене кличуть... А я не можу дійти... Діжду літа — доповзу...
— Я вам допоможу. Хочете? Вже, — запропонував Лев.
— Хочу. Хай Господь тобі дасть здоров'я. Гарний сон — недарма. Знак. Як ти казав, тебе звати, синку?
— Лев.
— Благослови тебе Боже, Леве!
Вони човгали довго, попід руки. Маринка не перепочивала дорогою — не хотіла. Йшла вперто, наче востаннє своїми ногами. Могили були доглянуті. Три вкупочці. Тато, мама, посередині дитя. На дорослих могилах були фотографії, на дитячій лишень увічнений напис короткого життя. Бабуся молилася, плакала, гладила холодні хрести. Розмовляла подумки з рідними, розповідала, як без них зле... Просила впізнати її, коли прийде до неба, бо старі всі якісь однакові на вигляд... Не пропустіть, — благала, — бо вона без окулярів — ніяк...
Лев теж плакав. Він дивився на мамину чорно-білу світлину і не міг повірити, що колись притулявся до її грудей... Як то мало бути приємно, — уявляв. Біль стискав серце. Воно то кололо, то клекотало, як лелека на стерні, то бамкало, як дзвін по небіжчику. Здавалося, не витримає емоцій, трісне, як мильна бульбашка, востаннє прогнавши кров по тілу.
З могили тата на нього дивився він. Стояв перед світлиною батька, наче перед дзеркалом... Тепер уже зникли останні сумніви, що по-злодійському підкрадалися у голову, яка вічно шукає собі пригод: він — Богдан Козак. І Лев Безрукий одночасно. Дві душі. Два імені. І лише одне тіло, й то не ціле.
— Я маю фотографію дитини. Але її не дала. Бо немає малого тут. Тільки кусок ручки. Машина влетіла в ліс. Знайшли через два дні. Коли я наробила ґвалту. Маленького потягнув звір, напевно... Нема Богданчика навіть тут, — заскиглила старенька.
— Є, бабусю, — мовив тремтливим голосом Лев. — Я — Богдан, — він потягнув рукав угору і показав свою скалічену руку. Маринка йойкнула і застигла у шокові. Очі втратили життя. Сльози, що котилися горохом, застигли на півдорозі...
Лев пригорнув до себе стареньку. Вона трусилася в його обіймах, а з нею цілий світ. Не було ніяких катаклізмів на землі, ніхто не потерпів. Щастя не несе розрухи — воно дарує землі капку вічності... Додому Лев заніс бабусю на руках. На очах цілого села, яке вже знало, хто він. Привид, що гуляв на неподіленій землі, розповів...
Чай був з гілочок верби. Паруючий, терпкий, найсмачніший у світі. У тому чаю жила історія його роду. Маринка гладила Лева по голові, перебирала неслухняні кучері. Він прищулився, наче пестливий цуцик, і млів від щастя.
Бабуся мала трохи фотографій. Лев довго вживався у кожну з них, ловив тодішні емоції, відтворював минуле. Мама була красунею. Він — викапаний батько. Щирими дитячими очима дивилося немовля, простягаючи до світу дві здорові ручки. Маринка розм'якла, розслабилась, впертість, яка тримала її на воротях в очікуванні родини, зникла... Воля до життя трохи вирішила перепочити, зате в очах поселилося щастя. «Щаслива людина красива в будь-якому віці», — подумав Лев. Заглянув у старе дзеркало у дерев'яній масивній рамі. Мусив визнати, що вперше сам собі сподобався. Чи тому, що щасливий, чи тому, що знайшов рідну кровинку, чи тому, що знайшов сам себе? Відповідь не мала часу на роздуми. Сказала: і тому, і тому, і тому. Левові це підійшло.
Вечір приніс сутінки і нагадування,
