Привид безрукого ката - Андрій Процайло
Юнак голосно потупав ногами під дверима. Зупинився, придивився — пані Стефа не з'явилася. Він почекав трохи, гмукнув здивовано під ніс і побіг, перестрибуючи через сходинку. У нього виникла розкішна ідея. Ні, зразу дві ідеї. Але для цього потрібен комп'ютер, Інтернет і ще дещо, що негайно треба поцупити з татового ноутбука. Поки ноутбук удома, а тато на рибалці. Такий дивний збіг обставин буває раз у три роки, бо тато й ноутбук — нерозлучні брати-близнюки. Час настав!.. Ага, і щоб мама раптово не вернулася з хокею, на якому не знати коли встигла схибнутися, бо нині грають львівські «Леви». Вона, коли не була у відрядженні, їздила на тренування хокеїстів. А останні матчі вже сиділа на лаві запасних. Біля тренера. Той їй щось говорив, а вона намагалася втовкмачити це в голову спортсменам. Їй було до лампочки, яким. Бо немає хокеїстів таких національностей, мови яких мати не знала б. Не буде дивини, якщо матір візьмуть помічником тренера, бо з появою її на лавці з'явився результат. Отака у нього мама! Цікава у всьому. Якби не одне «але...». Після матчу мати, як правило, згадувала про своїх очкариків і надумувала готувати вечерю. Чомусь саме після матчу. Надивлялася, як виснажуються чужі чоловіки, то починала згадувати про своїх. Худіших, повільніших, але ж зі шлунками!.. Це прирівнювалося до виверження вулкану, газової, хімічної та біологічної атак і закінчувалося струменем проливного душу. Борисові доводилося пильнувати, щоб мати не спалила кухню і не залила сусідів. Адже ганяти за шайбою їй виходило устократ краще, ніж куховарити. Чудернацька сім'я: тато не може без рибалки, мама без хокею, син без кросвордів — й усі разом не можуть без таємниць, яких самі собі придумують, науково обґрунтовують, щоб потім розгадувати. Борисові пощастило найбільше, доля йому підкинула Лева Безрукого, тому таємниць йому вистачало на декілька життів...
Поки вундеркінда гнало додому передчуття незвіданого, Лев провалився у дитинство і мріяв, як п'ятирічний хлопчисько. Чи то лялька вплинула, чи просто найшло, але так було йому добре, такі райдужні картинки мелькали в уяві, що в мріях з минулого забувся, заснув, і проспав, як дитя, майже добу, поки не розбудили його водночас грюкіт у двері, мобільний, хатній та дверний дзвінки.
На порозі стояв Борис.
— Ти чого повернувся? — запитав Лев.
— Я вже думав, що ви дуба врізали, чесно кажучи. Товчу двері півгодини, як дятел, а ваша сусідка мучить телефон...
— Щось забув? — белькотів спросоння Лев.
Вундеркінд принюхався.
— Ви пили? — запитав.
— Ні, приліг на хвилинку.
Борис голосно розсміявся. Він, до речі, так голосно і щиро навчився сміятися в Безрукого. Такий сміх приносив неймовірне задоволення. Він наче сам себе заряджав і витав у повітрі, відлунюючи радістю.
— Ясно. Вирубалися. На хвилинку. Психіка не витримала навантаження. І тіло з голоду схиріло. Добу ви проспали, шановний Леве Львовичу, а не хвилинку! Добу! Так що впускайте до хати, буде зараз вундеркінд таємниці розкривати! — заговорив віршами Борис. — І буде вас годувати! — Він виклав з пакета батон, кефір, голландський сир, масло, каву і чай.
— Я не можу їсти, — сказав Лев. — Мені ще багато чого не відкрилося.
— Їжте, — заохочував Борис. — Ваші двері — я. І вони вже прочинилися... Але їжте повільно, не жадібно, щоб не вдавитися...
Безрукий не довго ламався, наліг на харчі, аж за вухами лящало.
— Чому не взяв трохи ковбаси? — запитав, погладжуючи живота.
— Ви готові слухати? — хлопець навчився не зважати на Левові теревені, коли вчував у них глузливі нотки.
— На всі сто, — відповів Лев. Його жартівливий настрій зник, як дим у кухонній витяжці, він запарив кави, смакував кожною краплиною, задоволено посопував...
— Так от: озброївшись Інтернетом та деякими секретними базами даних, поцупленими в однієї близької мені особи...
— Мами!.. — не втримався Лев.
— Ні, не мами. І не перебивайте, будь ласка, бо моя серйозність не награна... — і продовжував: — Яка теж не знати в кого їх поцупила, я дізнався таке. Перше. Богданів Козаків дуже багато. Список з адресами у мене роздрукований. Якісь конкретні відомості виявити на даний час не вдалось.
— Офіційно він небіжчик... — нагадав Безрукий.
— У тому-то й справа. Будемо це враховувати при пошуках. Мертвих у реєстрі не маю. Тільки живих. Можливо, народжених. З'ясую... Друге: Зоряна Войтович — подружка судді. Родом з Буковини. Батьки досі вчителюють в одному із сіл. Живуть разом з сином та невісткою. До батьків навідується регулярно — раз у три місяці. Після закінчення школи вступила в Львівський ветеринарний інститут. Не закінчила. Не через неуспішність — хвостів не було. Причина невідома. В гуртожитку не жила. Знімала квартиру. Сама. Без господині. Неодружена досі. Сусіди жодного разу не бачили, щоб до неї заходили чоловіки. Жінки бували теж зрідка. Швидше за все — співробітниці. Некомунікабельна. Непривітна. За словами тих же сусідів, не віталася ніколи ні з ким, на привітання не відповідала. Працювала офіціанткою в ресторанах. У жодному довго не затримувалася. 20 грудня 2012 року полетіла у Варшаву. Як турист. Опівночі 21 грудня прямо з аеропорту була госпіталізована. Причина — втрата свідомості. Поки довезли до лікарні — очуняла. Після надання медичної допомоги відправлена до Львова автобусом — лікарі не дозволили летіти...
— Цікаво, — чухав потилицю Лев. — Кажеш, опівночі 21 грудня?.. Схоже, суддя має рацію. З'явився третій гравець. У Зоряну Войтович вселилася третя неприкаяна душа...
— Я не доказав. Після приїзду почався
