Привид безрукого ката - Андрій Процайло

за зміну, що була втомлена до нестями, ледь перебирала ватяними ногами. Так-сяк розписалася в журналі й попленталася додому. Ранок ще позіхав, але вже злегка випускав на світ білий світло. Він розкручував карусель дня повільно, з насолодою, як справжній майстер. Живіть, люди! День — то є дар Божий, не згубіть його!..

Кави не було, чаю не було. Запарив собі декілька лаврових листків. Чом не спробувати?.. Грів руки об горнятко і думав про Марі. Душа не вірила, що Марі не та, за кого себе видавала. Розум переконував, що суддя все-таки має рацію. Безрукий прокручував у голові кожну подію, кожну розмову з хвилястою лікаркою, кожен її рух згадував — все було дивним, наче спеціально вплетеним у його життя... Неймовірно!..

— Ні! Ні! Ні!!! — зойкнув на весь світ Лев, але світ мовчав. Або не знав, що сказати, або було йому не велено відкривати таємниці у час, поки ще ключ гартується у вирі людських життів...

Стукіт у двері змусив Лева змовкнути. На порозі стояв Ярема Лавник.

— Можна увійти? — запитав. — Я ж не вриватимусь до твого дому із шайкою головорізів на твій манер, — зіронізував.

Суддя впевнено попрямував на кухню. Вийняв свіжо-змелену «Галку», кинув на стіл. Аромат кави змусив ранок розплющити повністю очі, аж до приємного здивування.

— Бачиш, який я уважний, — кисло усміхнувся Лавник. — Знав, що в тебе немає кави. Запарюй. І мені теж...

Вода в чайнику булькала, як ошпарена. Лишень вона надавала життя тиші, що настала, своїм завзятим бульканням.

— Щось задумав? — запитав Лев. — З якого боку мені чекати удару?

— Ти ж знаєш, що я б не сказав. То чого питаєш?.. Ні, не задумав, — кава була не смачною, а надзвичайною. — А ти, бачу, побиваєшся. Не можеш повірити?

— Не можу, — признався Безрукий.

— І я не можу. Але треба. Відомо тобі, Безрукий, що таке «треба»?.. Чи ти ціле життя жалів себе, що такий нещасний, бо не маєш руки? Так?.. То життя тебе гартувало... Щоб зробити чоловіком, а не шматтям... І лікарка — твій гарт. Так що заспокойся...

Лев спідлоба глянув на Ярему. Його слова зачепили Безрукого за сам біль.

Лавник вийняв з нагрудної кишені великого товстого конверта. Кинув на стіл. Конверт був незапечатаний. З нього повилітали фотографії і ксерокопії якихось заміток.

— Що це?

— Все про мою кохану, — відповів Лавник.

— Навіщо?

— Щоб ти знав про неї, Безрукий... Не задавай дурних запитань...

Лев прицілився до мозку Яреми. Влазив до нього повільно, але впевнено. Ярема знав, але не відбивався.

— Чому ти це робиш? — запитав, залишаючи у голові судді шпигуна.

— Тому що мені легше програти тобі, а не їй. Розумієш? — Лавник, судячи з усього, не брехав.

— Ні, — відповів Безрукий. — Бо я не тримаю зла на Марі. Я їй простив. Вона подарувала мені багато гарного життя.

— А я би Зоряну роздер. На шматки. Розривав би так красиво, як вона вміла подати себе. Дивовижно катував би. Смакував би кожним надкушеним м'язом, кожною кровинкою... Добре, бувай... — кинув на ходу й попрямував до коридору.

— Може... — Безрукий сам до пуття не відав, що мало означати його «може». Швидше за все, надію, що суддя помиляється щодо жінок...

— Може не поможе. Треба діяти. Йду, бо через тебе маю купу клопотів. Вигнав весь персонал до бісової матері. Набираю нових. Проводжу ретельний відбір тобто. Й охорону мушу ще провчити. Щоб пам'ятали, кому недослужили... Пощастило тільки одному — відпросився в село до батьків. А був із коханкою. Я перевірив. Буде вчителем нових телепнів... Чи, може, даси мені своїх? Деякі камери зафіксували, як вони моїх мочили... Поки ви не вирубали живлення. Та й ти, Безрукий, красень... Кращий був... Знаю, ти їх вивчив... Тільки не думав, що ти не тільки вчитель, а ще й боєць... То як?..

— Ти ж сам казав, що «може не поможе»...

— Іншої відповіді не чекав. Скупендра. А прикидаєшся щирим. Добряком. Давай, працюй. Зустрінемось на вагах. Бо якщо переможе вона, я тобі того не прощу. Ніколи. Задушу ось цими руками, чого б то мені не коштувало... Так мене обкрутити!.. Сучка рідкісна!..

45

Лев сів на килимок, обклався «матеріалами» з конверта Лавника. Довго вивчав. Фото жінки заворожували. Красуня до нестями. Горда, як левиця. Гнучка, як пантера. Розумна і підступна, як змія. Вся в соку, смачна, напевно, як полуничка... Недарма суддя клюнув на таку приманку... Але — очі її були злі, не те що в Марі, і Лев ніколи б не попався на її зваби. Очі його б відштовхнули — він у них бачив гієну... «Хіба гієна винна, що смертю й розпадом живитись мусить?» — виправдовувала диво-жінку Леся Українка... Безрукий не сперечався: він лишень констатував — ті очі його б не взяли... Хоча яка різниця, які очі в приманок: і він, і Лавник потрапили на гачок. На кожну рибину своя приманка, виявляється... Мудро...

Так на килимку і заснув. Проспав до обіду. Обстежив кухню. З їстівного були лишень давні макарони, що господиня